Читать онлайн книгу "Повсякденне життя галичан у XIX – на початку XX століття"

Повсякденне життя галичан у XIX – на початку XX столiття
Collective work

Микола Романович Литвин


Справжня iсторiя
Книгу нарисiв львiвських етнологiв та iсторикiв написано не стiльки для галичан, скiльки для всiх спiввiтчизникiв в Украiнi та за кордоном, якi хочуть (i повиннi) краще запiзнати Галичину – пiвденно-захiдну частину сучасноi Украiни, що сягае пiвнiчних схилiв Карпат, басейнiв верхнього i середнього Днiстра, верхньоi течii Захiдного Бугу, верхнього Сяну. В етнокультурному аспектi сучасна Галичина (Львiвська, Івано-Франкiвська, Тернопiльська областi) територii Захiдного Подiлля, Опiлля, Надсяння i Покуття, частини територiй Гуцульщини, Бойкiвщини, Лемкiвщини та Волинi. Так, пiсля першого подiлу Речi Посполитоi 1772 року до Галичини приеднано частину iсторико-етнографiчноi Волинi (пiвчнiчнi терени сучасноi Львiвськоi областi), яка поступово була «огаличанина».

Запрошуемо до читання та пiзнання самобутнього етнокультурного простору захiдного регiону Украiни у так звану «австрiйську» добу.



В формате PDF A4 сохранен издательский макет.





Повсякденне життя галичан у XIX – на початку XX столiття



© Колектив авторiв, 2020

© М. Литвин, упорядкування, 2020

© М. Мендор, художне оформлення, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2018




«Духовна фабрика, де виковуеться украiнська культура…». Передне слово упорядника. Микола Литвин


Дорогий читачу! Насамперед нагадаемо, що етимологiю топонiмiв «Галичина», «Галич» iсторики i фiлологи тлумачать неоднозначно. Частина дослiдникiв виводять iх вiд слова «галка» i конструкту «гал» – чорний. Іншi – вiд польськоi лексеми «hala» – високогiрне пасовище та украiнськоi лiсовоi «прогалини» – свiтлого мiсця в лiсовому масивi, дехто вiд готськоi «hallus» – гора чи латинськоi «hals» – сiль[1 - Див.: Голик Р. Культурна пам’ять i Схiдна Європа: писемна культура та формування суспiльних уявлень в Галичинi. Львiв, 2015. С. 274–275; The Wyth of Calicia / International Cultural Centre Wien Museum; idea for the exhibition J. Purchla, E. Brix. Krakоw, 2014. P. 87–119.]. Остання версiя е, мабуть, найпопулярнiшою. Зрештою, дiюча донинi солеварня (мiсцевi казали «жупа») у Дрогобичi ще в добу Русi, Галицько-Волинськоi держави виварювала кам’яну сiль, яку розвозили возами або кораблями, зокрема з Галича по Днiстру, до Чорного i Середземного морiв, по всiй Європi. За давньою технологiею виготовляють прикарпатську сiль i у ХХІ столiттi. У гербi мiста вiддавна були або дiжки солi, або бiлi топки солi.

Зауважимо i те, що Галицька Русь, Королiвство Галичини i Володимерii (коронний край у складi монархii Габсбургiв), у новiтню добу – Галичина i Схiдна Галичина – не менш знанi, нiж захiдноевропейська Галiсiя, мiфологiзована iспанськими авторами нарiвнi з Францiею, Італiею чи Грецiею. Найвiдомiший вiтчизняний iсторик, голова Наукового товариства iменi Шевченка у Львовi, творець Украiнськоi Народноi Республiки Михайло Грушевський 1906 року справедливо назвав Галичину «духовним i культурним центром украiнськоi землi та духовною фабрикою, де виковуеться украiнська культура для цiлоi соборноi Украiни»[2 - Грушевський М. Галичина i Украiна // Нацiоналiзм. Антологiя. Киiв, 2000. С. 180–187.].

Пiсля переiзду з Киева до Львова уже згаданий Михайло Грушевський неодноразово вiдвiдував павiльйони мiжнародноi Галицькоi крайовоi виставки, вiдкритоi 1894 року неподалiк його помешкання у Стрийському парку до 100-рiччя повстання пiд проводом Тадеуша Костюшки. На нiй було розгорнуто 129 павiльйонiв, якi репрезентували досягнення регiону в галузi науки, штуки (тобто мистецтва), рiльництва, лiсництва, промислу i етнографii. За першi чотири мiсяцi (здебiльшого дощовi) ii вiдвiдало понад мiльйон осiб, а серед них – iмператор Франц Йосиф І. З великою цiкавiстю львiв’яни i гостi мiста каталися на електричному трамваi, новiй пiдвiснiй 170-метровiй канатнiй дорозi, вiдпочивали бiля свiтломузичного фонтана iз 50-метровим струменем, оглядали дiючу нафтову бурову (пробила свердловину глибиною 501 метр), муровану водонапiрну башту у виглядi середньовiчноi споруди, елегантнi продуктовi експозицii, вiдпочивали в оригiнальних кав’ярнях i цукернях. При входi до етнографiчного вiддiлу виставки вiдвiдувачiв вiтав граючий лiрник, а бiля експозицii – досвiдченi гуцульськi майстри. Гостей Львова приваблював Великий мiський (оперний) театр, у вiдкриттi якого 1900 року взяли участь украiнський тенор Олександр Мишуга, композитор Ігнацiй Падеревський, письменник Генрик Сенкевич, делегацii европейських театрiв.

Як свiдчать публiкацii европейськоi преси, для правителiв i пiдприемцiв Європи цей Прикарпатський край видавався новим Ельдорадо, Ельзасом i Лотарiнгiею, де iз тисяч свердловин-шахт великi свiтовi iнвестори видобували 4–5 % свiтовоi нафти. Десятки мiсцевих рафiнерiй продукували основнi та супутнi товари – якiсний бензин, гас, газолiн, мастила, асфальт, природний бiтум, парафiн, озокерит, свiчки i навiть мило. Започатковано також цукроварiння, виготовлення тютюнових виробiв. Розходилася Європою, як уже згадувалося, дрогобицька сiль. Полюбляли европейцi продукцiю сотень галицьких броварень i гуралень. На базi численних мiнеральних вод (вуглекислих, карбонових, сiрчаних i сiрководневих) формувалися курортнi зони Трускавця, Моршина, Буркута, Яремчi.

Наприкiнцi ХІХ столiття край був насичений новими залiзничними шляхами, якi ставали важливими транзитними шляхами краiн Центрально-Схiдноi Європи. Навiть розроблено у Вiднi план з’еднання каналами Днiстра та Пiвнiчного Бугу i створення у Львовi морського порту. У Львовi та iнших галицьких мiстах регулярно проходили торгово-промисловi та етнографiчнi виставки.

До Першоi свiтовоi вiйни у галицькiй столицi було споруджено декiлька футбольних стадiонiв iз дерев’яними трибунами, стрiльбищ, тенiсних кортiв i пливалень, навiть критий льодовий палац спорту. Все це створювало привабливiсть регiону для сусiднiх, i не тiльки, держав. Однак пiдгрунтям для промислового i сiльськогосподарського розвитку була все-таки земля, за яку постiйно тривала боротьба мiж народами i державами, землевласниками i зубожiлими селянами[3 - Проект «Украiна». Австрiйська Галичина / автор-упорядник М. Р. Литвин. Харкiв, 2016. С. 318–361.].

Вiдзначимо i те, що на рубежi столiть також змiнювався побутовий простiр мешканцiв краю, насамперед мiст i мiстечок. У мiських квартирах, якi все ще були захаращенi важкими меблями i люстрами, дзеркалами iз шухлядами, масивними фiранками при дверях, картинами iз широкими рамами, почали з’являтися лазнички (ваннi кiмнати) з постiйним водопостачанням та електричним освiтленням. Якщо ранiше для купелi львiвських мiщан використовувалися здебiльшого вiдкритi замiськi стави, то наприкiнцi ХІХ ст. у галицьких мiстах вiдкрилися першi «купелевi заведення». Зростала мережа перукарень. На змiну поодиноким закиптiлим газовим вуличним свiтильникам почали з’являтися елегантнi електричнi. Популярними у мiстах стають кiнопокази. Багатi пiдприемцi Львова, Борислава, Дрогобича, Перемишля пересiдають iз бричок в автомобiлi. Над Львовом усе частiше з’являються аероплани.

На початку ХХ ст. у Львовi та iнших мiстах започатковано будiвництво учнiвських i студентських бурс (гуртожиткiв). Малозаможнi мiщани вiдпочивали в селянських хатах у пiдмiських селах, заможнi iздили на курорти, зокрема солянi води i сiрчанi купелi в Любенi, Моршинi, Трускавцi, Пустомитах, Сасовi, Римановi та iн. Украiнська iнтелiгенцiя полюбляла вiдпочивати на Гуцульщинi, зокрема в «Украiнських Афiнах» – Криворiвнi над Чорним Черемошем, де неодноразово бували Михайло Грушевський, Іван Франко, Леся Украiнка, Осип Маковей, Володимир Гнатюк, Марко Черемшина, Василь Стефаник, Іван Крип’якевич, письменники з Надднiпрянщини. На вулицях мiст, окрiм торговиць (базарiв), лунали здебiльшого польська мова або т. зв. «балак»[4 - Історiя Львова: у трьох томах / редкол.: Я. Ісаевич, М. Литвин, Ф. Стеблiй. Львiв, 2007. С. 326–332.]. Щоправда, Велика вiйна, фронтове протистояння австрiйських, нiмецьких, турецьких i росiйських армiй на чотири роки перервали усталене життя i побут мешканцiв краю.

Напередоднi та в час Першоi свiтовоi вiйни актуалiзувалася росiйська (москвофiльська) вiзiя Схiдноi Галичини (Пiдкарпатськоi Русi, Червоноi Русi, Карпато-Росii), що мала iнтегруватися в етнiчну Росiю. Окремi росiйськi автори подавали окуповану 1914 року царською армiею Галичину як «природне i етнографiчне продовження нашого Пiвденно-Захiдного краю (Волинськоi i Кам’янець-Подiльськоi губернiй)», руським морем (складеним з горян i подолян, гуцулiв i бойкiв), серед якого «тонуть острiвцi польського, еврейського та караiмського населення»[5 - Уланов В. Галiция в ея прошлом и настоящем. Москва, 1917. С. 2–8.]. Були й такi, якi вважали, що цей «старий росiйський край» скинув «австрiйське ярмо». Водночас зазначали, що мiсцевi «руськi» люди добре знають польську мову, перебувають пiд нiмецьким впливом, а лише високоосвiченi iнтелiгенти читають «свою» росiйську лiтературу[6 - Лагов В. Галичина. Ея история, природа, населенiе, багатства и достопримечательства. Петроград, 1915. С. 41–56.]. Натомiсть украiнський географ Степан Рудницький тогочасну Схiдну Галичину, де проживало 62 % украiнцiв, 25 % полякiв, 12 % евреiв, уважав частиною Украiни – i на рiвнi фiзичноi географii, i антропологiчному вимiрi. При цьому наголошував, що в той военний час пiдавстрiйська Галичина може i повинна стати нацiональним П’емонтом для всiх украiнцiв[7 - Rudnickyj S. Ukraina, Land, und Volk. Eine gemieffssliche Landeskunde. Wien, 1916. S. 27–206.].

Водночас Галичина у першiй чвертi ХХ ст. вважалася П’емонтом не лише украiнських нацiонально-державних сил, а й польського i еврейського визвольних рухiв. Чи не тому украiнськi полiтики i вченi нерiдко трактували ii ядром украiнськоi нацii, а польська агресiя проти Захiдно-Украiнськоi Народноi Республiки в листопадi 1918 – липнi 1919 рокiв означала набагато бiльше, нiж утрату провiнцii, – знищення пiдвалин, на яких пiсля Першоi свiтовоi вiйни могла будуватися Украiнська самостiйна соборна держава. Натомiсть iдеологи i полiтики польського ендецького напряму (Станiслав Грабський, Роман Дмовський та iн.), вибудовуючи на початку ХХ столiття плани щодо вiдродження нацiональноi держави, прагнули реалiзувати полiтику iнкорпорацii, полонiзацii та колонiзацii захоплених украiнських земель. Щоправда, дiячi лiвого табору (Юзеф Пiлсудський, який неодноразово бував у Львовi; Тадеуш Голувко, Леон Василевський) не вiдкидали можливостi асимiляцii украiнцiв, хоча не заперечували iх залучення до спiвпрацi з вiдродженою Польською державою шляхом надання певних прав у рамках автономii у Схiднiй Галичинi й ширшого самоврядування на Волинi[8 - Детальнiше див.: Красiвський О. Галичина в першiй чвертi ХХ ст. Проблема украiнсько-польських стосункiв. Львiв, 2000. 416 с.; Лисенко В. Галичина в концепцii польськоi месiанськоi вiзii. Емiнак. 2017. № 3. С. 19–24; Його ж. Галичина в месiанськiй вiзii Ю. Пiлсудського. Гранi. 2017. Т. 20. № 7. С. 34–39.].

Проти польськоi окупацii краю виступала бiльшовицька Росiя, яка в ходi «визвольного» червонокозачого походу влiтку 1920 року експортувала iз Харкова до Тернополя Галревком, який оголосив схiдногалицькi повiти Галицькою соцiалiстичною радянською республiкою, що мала стати альтернативою ЗУНР, частиною свiтовоi революцii. Бiльшовицька влада розпочала тиск на духовенство i пiдприемцiв, започаткувала нову русифiкацiю, провела масовi експропрiацii коштовностей у еврейських родинах, ув’язнила неугодних украiнських i польських громадсько-полiтичних дiячiв. Чимало галичан, стрiльцiв i старшин Галицькоi армii запроторено до Кожухiвського концтабору пiд Москвою, вiдправлено на Соловки, багатьох розстрiляно без досудового слiдства.

У мiжвоенну добу провiдники вiдродженоi Польщi iнкорпоровану Схiдну Галичину перетворили у схiднi воеводства – Львiвське, Станiславiвське, Тернопiльське; Захiдна Галичина стала Кракiвським воеводством. Схiдну Галичину оголошено Схiдною Малопольщею, схiдними кресами, Червенською землею. Нацiональну iдентичнiсть мiсцевих галичан, як i волинян, лемкiв i холмщакiв, офiцiйна Варшава зображала мiшаною, здебiльшого неукраiнською. Заборонено слово «украiнець».

Трагiчне i радiсне повсякдення галичан – украiнцiв, полякiв, евреiв, нiмцiв, вiрмен тiеi доби вiдображено в багатьох художнiх творах i спогадах. Особливо колоритно мозаiчний генетичний код регiону, насамперед Гуцульщини, розшифрував польський письменник i фiлософ Станiслав Вiнценз, який до 1939 року мешкав бiля Жаб’е (нинi смт Верховина Івано-Франкiвськоi обл.), а останнi роки життя провiв у Францii та Швейцарii. Наведемо невеликий фрагмент його iсторико-публiцистичноi книги «На високiй полонинi», який розкривае давне Рiздвяне дiйство в Карпатах: «На Святий Вечiр, коли час завертае, вiдправляеться у лiсах i пустках карпатських тайна вечеря, невидима i загальна бесiда… Коли закiнчуеться тайна розмова, починаеться коляда. Коляда весела, вiдкрита, безжурна, i тому ii називають християнською. Бо гiрськi люди вважають, що смуток – це поганство або навiть диявольська спокуса… Вiд початку свята ходять пастухи-колядники… Старi люди вiтали коляду зi сльозами на очах. Коли пiд вiкнами заграли скрипки i трембiти, коли задзвенiв дзвiночок керiвника коляди, якого називають березою, коли молодi голоси заспiвали “Чи спиш, чи не спиш, господарику”, а з хати голосно вiдповiдали “Просимо, просим, пани-колядники”. Колядники рядом ставали пiд вiкнами, пiднiмаючи величезнi сокири, як воiни старовiку. А в хатi перестрашенi дiти радiсно пхалися до вiкна, надiючись, що, можливо, десь у натовпi колядникiв сховалися ангели, а за трембiтарями крокуе сам святий Миколай… Кожен колядник був озброений пiстолетами, i пiсля трембiти лунали пострiли, аж густий дим огортав колядникiв, мов гiрський туман… Потiм кудлатi бiловолосi старцi танцювали з топiрцями, присiдали i викручувалися буйно, як у колишнi роки. Молодi танцювали пiсля старцiв. Усi щасливi, нiби свiт знову опинився в руках Божих, нiби знову народився. Накiнець колядники заповнювали хату, входили до неi гурмою i сiдали до столу. Обряд тривав то весело, то урочисто»[9 - Вiнценз С. На високiй полонинi. Івано-Франкiвськ, 2011. С. 123–128.]. Колоритними були й iншi звичаi та обряди.

У радянську добу, зрозумiло, народнi звичаi та церковно-релiгiйнi традицii тоталiтарна влада зневажала i навiть забороняла. На Святвечiр функцiонери нерiдко вимикали свiтло, а бiля поодиноких незакритих церков органiзовувалися чергування мiлiцiонерiв, вчителiв, комсомольських активiстiв; трансформувалися й слова давнiх обрядових пiсень.

Насамкiнець зауважимо, що вказану книгу нарисiв львiвських етнологiв та iсторикiв написано не стiльки для галичан, скiльки для всiх спiввiтчизникiв в Украiнi та дiаспорi, мешканцiв нашоi полiетнiчноi та багатоконфесiйноi держави, якi хочуть (i повиннi) краще запiзнати Галичину – пiвденно-захiдну частину сучасноi Украiни, що сягае пiвнiчних схилiв Карпат, басейнiв верхнього i середнього Днiстра, верхньоi течii Захiдного Бугу, верхнього Сяну. В етнокультурному аспектi сучасна Галичина (Львiвська, Івано-Франкiвська, Тернопiльська областi) охоплюе частину територii Захiдного Подiлля, Пiвденноi Волинi, Гуцульщини, Бойкiвщини, Лемкiвщини, а також Надсяння, Опiлля i Покуття. Окремi дослiдники вважають, що власне пiсля подiлiв Речi Посполитоi 1772 року до Галичини приеднано частину етнографiчноi Волинi (район Сокаля, Кам’янки Струмиловоi, Рави, Радехова, Бродiв та iн.), яка поступово була «огаличанина»[10 - Див.: Галичина: Етнiчна iсторiя / вiдп. ред. С. Макарчук. Львiв, 2008. С. 131–132; Його ж. Історико-полiтичне та етнографiчне районування Украiни: питання спiввiднесеностi. Народознавчi зошити. 2001. № 3. С. 389–394; Ястремська Т. Дiалектний простiр Галичини: говiрки украiнськоi мови. Украiнська мова в Галичинi: iсторичний вимiр. Львiв, 2011. С. 55–106.].






Адмiнiстративний подiл Королiвства Галичини та Володимирii у 1777–1782 роках



Отже, шановний читачу! Запрошуемо до читання нарисiв книги та пiзнання самобутнього етнокультурного простору захiдного регiону Украiни у так звану «австрiйську» добу.




Традицiйне житло Галичини. Роман Радович


Етнографiчна карта Галичини вирiзняеться надзвичайною строкатiстю. Зокрема, Украiнськi Карпати заселяють етнографiчнi групи бойкiв, лемкiв i гуцулiв, на основнiй територii Тернопiльщини лежить галицька частина Подiлля, яке в захiдному напрямку переходить в Опiлля. На пiвнiчному сходi вiд Гуцульщини (до р. Днiстер) мiститься iсторико-етнографiчний район Покуття. Знову ж на пiвнiч вiд бойкiв проживае локальна група пiдгiр’ян, а на заходi Львiвщини етнологи видiляють етнографiчний район Надсяння (власне його схiдну частину в межах Львiвськоi обл.). Знову ж територiю, обмежену Надсянням, Опiллям i пiвденно-схiдними окраiнами Волинi, замешкуе надзвичайно своерiдна в культурно-побутовому планi локальна група батюкiв.

Характеристику народного будiвництва доцiльно розпочати з Гуцульщини – найбiльш мальовничоi частини Карпатського краю, де затримались архаiчнi зразки народного зодчества, його релiктовi форми. У ХІХ – на початку ХХ ст. у гуцулiв побутувало два типи дворiв: вiльноi забудови (iз незблокованими чи частково зблокованими будiвлями) i замкнутий двiр, у якому всi споруди блокувалися помiж собою у формi прямокутника i перекривалися спiльним дахом («гражда», «хата з граждою», «дiм граждою»)[11 - Могитич І. Р. Типи та розвиток будiвель селянського двору. Народна архi- тектура Украiнських Карпат ХV – ХХ ст. Киiв: Наукова думка, 1987. С. 29.].

Наявнiсть значних хвойних лiсових масивiв сприяла тому, що основним будiвельним матерiалом тут вiддавна була смерекова деревина. Для будiвництва використовували дерево вiком не менше нiж 70–80 рокiв зi щiльними рiчними кiльцями («густе дерево», «густотiла смерека»), яке заготовляли в зимовi мiсяцi. З такого дерева виконували практично всi елементи будiвель: починаючи вiд кiлкiв («тиблiв») i завершуючи покрiвельним матерiалом («драниця»). Стiни жител споруджували у зрубнiй технiцi («в вугли», «в зруб», «в сруб») з пiвколод («протеси»), колод («вiбле дерево», «круглек»), рiдше – з тесаних брусiв («брусо


ване дерево»). Пiд нижнiй вiнець зрубу («пiдвалини») по кутах укладали великi каменi («пiдлiжки


», «пiдклади», «цоклi»), а простiр мiж ними заповнював стрiчковий фундамент iз камiння, укладеного «на сухо» («пiдмурок», «пiдмурiвок»), висота якого регулювалась перепадом рельефу. Вiнцi зрубу по кутах в’язали замками з випусками. При використаннi колод i брусiв зазвичай використовували простi одно- (з верхньою чашкою: «полонинський замок», «вугол вiкотом») чи двостороннi («в облап») кутовi врубки, натомiсть для «протесiв» повсюдно вживали зарубки з прихованим зубом («в обiймицi», «у пiмицi», «в нiмецький замок»). Для запобiгання перекосiв сумiжнi деревини укладали верхiвками у протилежних напрямках i щiльно припасовували (iнколи за допомогою поздовжнього паза). Їх також попарно з’еднували кiлками («брали на тиблi»). Щiлини мiж вiнцями конопатили мохом (iнколи зверху ще обмащували глиною). Траплялось (хата 1906 року в с. Вербiвець Косiвського району), що для запобiгання задуванню вiтру в сумiжних горизонтальних площинах вибирали неширокi (4–5 см) рiвчаки, у якi вкладали поздовжню планку-лиштву («лайску») – технiка «на фуг». Вивершували стiни «платви» («обру


бини»), якi зазвичай були винесенi поза обрiз стiн. Для забезпечення мiцностi конструкцii «стельмахи» виготовляли платви iз сирого дерева, зарубуючи в них сухi крокви[12 - Андрiевська Т. Традицiйне народне житло в с. Космач. Науковi записки. Музей народноi архiтектури та побуту у Львовi. Львiв, 1998. Вип. І. С.39.]. Платви, поступово всихаючись, надiйно защемлювали крокви.






Гуцульська хата. Музей народноi архiтектури i побуту у Львовi



Стелю («стелину») виготовляли з гибльованих дощок, якi укладали встик, припасовували за посередництва зуба чи лиштви. На Гуцульщинi ii зазвичай пiдтримувала комбiнацiя з одного поздовжнього «сволока» i кiлькох (переважно трьох) поперечних сволочкiв, укладених на нього. Нижню частину поперечного сволока густо заповнювали площиннию рiзьбою у виглядi розет, хрестiв тощо («писаний сволок»: с. Космач Косiвського району)

У гуцулiв (на вiдмiну вiд населення сусiднiх етнографiчних груп) у житловому примiшеннi вiддавна була дерев’яна пiдлога – «помiст», «пидлога» (хоча траплялась й глинобитна долiвка – «земле»)[13 - Могитич Р. І, Кiщук Т. П. Садиба житло iнтер’ер. Гуцульщина: iсторико-етнографiчне дослiдження. Киiв: Наукова думка, 1987. С. 175.]. У с. Космач перед укладанням дощок пiдлоги, усередину примiщення засипали глину, втовкали ii, вiдтак у кiлькох мiсцях запалювали вогнища (щоб вбита глина добре просохла). І лише пiсля цього вкладали «лiга


ри», по яких настеляли дошки.

Вкривав хати так званий «гуцульський дах» (вiдомий у науковiй лiтературi як «причiлковий дах») на кроквах («козлах») – чотирисхилий, з невеликими вертикальними щитами уверху причiлкiв, якi декорували шалюванням i обладнували отворами для вiдведення диму. Як покрiвельний матерiал використовували смерекову деревину: «драницю» – тонкi коленi смерековi дощечки (завдовжки 0,8–1 м), дошки завдовжки 1,5–2,5 м i товщиною до 1,5 см («посiжня


к», «двометро


вi цалiвки


», «шестип’едевi дошки») тощо.

Найпримiтивнiшими планувальними типами стацiонарного житла гуцулiв були невеличкi курнi однокамернi «бу


хнi» та двокамернi («хата» + «хороми») «бурде


i», у яких ще у кiнцi ХІХ ст. проживали найбiднiшi верстви населення. Зверху такi хати прикривали дуже низьким («плюски


м») двосхилим дахом з вiдкритими причiлками (архаiчноi конструкцii), дошки покриття якого зверху «привалювали каменем». Цiлком iмовiрно, що ще у ХVІІІ – на поч. ХІХ ст. такi дахи були розповсюдженi в цьому краi, оскiльки, подорожуючи 1839 року по Гуцульщинi, Якiв Головацький зауважував, що, зважаючи на сильнi вiтровii, «селяни кладуть на своi хати плоскi стрiхи, пошивають iх дерном та ще обкладають камiнням»[14 - Шухевич В. Гуцульщина / Передне слово Д. Ватаманюка; вступна стаття П. Арсенича. Верховина: [б. в.], 1997. Ч. 1–2. С. 138; Головацький Я. Подорож по Галицькiй та Угорськiй Русi, описана в листах до приятеля у Л. Подорожi в Украiнськi Карпати. Львiв: Каменяр, 1993. С. 50.].

Проте у другiй пол. ХІХ – на поч. ХХ ст. у гуцулiв найбiльш поширеним типом жила була трикамерна хата з одним («комора» + «хата» + «хороми»; рiдше – «комора» + «хороми» + «хата») чи з двома («хата» + «хороми» + «хата») житловими примiщеннями, розташованими обабiч дверей. Траплялось, що в останньому варiантi комору прибудовували до одного з причiлкiв («хата» + «хороми» + «хата» + «комора»). В оселях кiн. ХІХ – поч. ХХ ст. комора («клiть») iнколи розташовувалась при тильнiй стiнi однiеi («хата» + «хороми» + «хата»/«клiть»: с. Замагура Верховинського району) чи двох («хата»/«клiть» + «хороми» + «хата»/«клiть»: смт Верховина) мешкальних камер. У житлових примiщеннях зазвичай було по два вiкна, якi розташовувались у довгiй фасаднiй стiнi. При цiй стiнi здебiльшого влаштовували простiшоi чи складнiшоi конструкцii галерею («ганьчик», «галерия», «пiдсiне», «лавицi»). При iнших стiнах (однiй, двох чи усiх трьох) прибудовували вузькi примiщення господарського призначення («дахи», «хлiви»). «Хороми» зазвичай мали досить великi розмiри, у них вело двое вхiдних дверей: однi з головного фасаду, крiзь другi можна було потрапити у «заднi дахи». У Верховинському р-нi, у хатах, розташованих на пагорбах, траплялись високi пiдмурки, пiднятi по рельефу, зашальованi (вертикально дошками) до пiдвалин чи частково або повнiстю закритим кам’яним «пiдмурком», який використовувався для господарських потреб.

Основним опалювальним пристроем у житлах гуцулiв, як i скрiзь в Украiнi, була пiч, яку розташовували при входi в кутi мiж тильною i пороговою стiнами. Давнiше пiч споруджували з глини та камiння i встановлювали на дерев’яному опiчку («опецок»). До середини ХІХ ст. гуцули практично перейшли до пiвкурноi системи опалення: над челюстями печi споруджували комин вивiд («горн», «комин»), який багатшi обкладали декоративними кахлями; дим, що попадав у «горн» крiзь комин-димоволок («каглу»), виводився у сiни. Щоправда, ще в першiй половинi ХХ ст. iнколи траплялись курнi хати, проте це в основному торкаеться «бухонь» i «бурдеiв», у яких проживала бiднота. У «бурдеях», за свiдченням Я. Головацького, дим «…иходить з запаленоi печи на всю хату, й стоiт густою хмарою пiд чорною стелею, виходячи геть через чотирикутний отвiр в стелi. Поки не випалять у печi, дверi i вiкна вiдкритi»[15 - Головацкiй Я. Ф. Объясненiе этнографической карты Галичины, С?веро-восточной Угрiи и Буковины. Народныя п?сни Галицкой и Угорской Руси, собранныя Я. Ф. Головацкимъ. Москва: Изд. Имп. О-ва Истории и Древностей Рос. при Моск. Ун-те, 1878. Ч. 1. С. 693.].






Гуцульська гражда в с. Криворiвня Верховинського р-ну Івано-Франкiвськоi областi



Жоден iз дослiдникiв народного будiвництва Гуцульщини не мiг оминути увагою «гражди» – замкнутого по периметру житловими i господарськими будiвлями та критими переходами двору, який, на думку вчених, е одним iз найдавнiших типiв забудови. Поки що важко вiдповiсти однозначно на питання про причини виникнення замкнутих дворiв. Дослiдники лише з упевненiстю стверджують, що у процесi iхнього генезису важливу роль вiдiграли природно-клiматичнi умови, специфiка господарських занять i безсистемно-розсiяний тип розселення, характерний для Гуцульщини. У гуцулiв побутували два типи «гражди»: з одним подвiр’ям i двома (подвiр’я завжди мостили каменем). За твердженням учених, перший тип був переважаючим, «гражди» iз двома подвiр’ями виявленi в багатшого населення Верховинського (смт Верховина, с. Замагорiв Вер.[16 - Данилюк А. Скарби народноi архiтектури Гуцульщини. Львiв: Логос, 2000. С. 38–39.]) i Надвiрнянського р-нiв. Вiдомi також окремi варiанти замкнутого двору, що мав три двори (с. Ільцi Вер.). Знову ж С. Вiнценз подав опис унiкальноi «гражди» iз с. Верхнiй Ясенiв (Вер.) iз шiстьма дворами[17 - Вiнценз С. На високiй полонинi. (правда старовiку). Львiв: Червона калина, 1997. С. 35–38.].

На Бойкiвщинi побутували два типи дворiв: зiмкнутi, у яких житловi та основнi господарськi будiвлi зблокованi пiд спiльним дахом («довга хата», «хата пiд одним побоем», «хата пiд одним криттям»), i двори вiльноi забудови. Хоча у другiй половинi – на початку ХХ ст. зiмкнутий двiр траплявся на всiй територii Бойкiвщини, переважав вiн лише в захiднiй ii частинi. Якщо до складу найпростiших зiмкнутих дворiв входили тiльки житлове примiщення i стайня, об’еднанi «стодолою» – «боiщем» («хата» + «боiще» + «стайня»), то двори бiльш складного планування включали досить значну кiлькiсть примiщень, досягаючи iнколи довжини 48 метрiв[18 - Франко І. Етнографiчна експедицiя на Бойкiвщину. Франко І. Зiбрання творiв: у 50 т. Киiв: Наукова думка, 1982. Т. 36. С. 118.]: «возiвня» + «комора» + «хижа» + «боiще» + «стайня» + «шопа»; «комора» + «хата» + «боще» + «стайня» + «стаенка на вiвцi»; «вiвчарня» + «стайня» + «боiще» + «хижа» + «сiни» + «комора»; «хата» + «сiни» + «хата» + «комора» + «боще» + «стайня» + «стаенка на вiвцi» + «сiчкарня»; «комора» + «хижа» / «прибiк» + «сiни» + «боiще» + «стайня» / «половник» + «стайня» та iн. При фасаднiй стiнi житлового зв’язку (хати, сiней i комори) зазвичай влаштовували дерев’яний помiст («лавки») чи галерейку («при


сiнок», «передвiкна»). Уздовж тильноi стiни споруди, пiд окапом даху розташовувались «загати» («пелевники») – вузькi примiщення, призначенi для зберiгання сiна, соломи, сухого листя тощо. Часто «загату» споруджували ще при причiлку стайнi, а iнколи вона охоплювала тильну i двi причiлковi стiни будiвлi. Траплялось, що «загати» охоплювали лише тильну стiну «боiща» та тильну i причiлкову стiни «стайнi», а при глухiй стiнi житлового примiщення прибудовували «прибiк» («прибок») – переважно зрубне примiщення, яке виконувало функцiю комори (у ньому зберiгали картоплю, борошно, бринзу тощо). У блоцi «довгоi хати» тiк («боiще») вiдiгравав функцiю не самостiйного (у конструктивному планi) примiщення, а був нiби об’еднувальною ланкою мiж двома сусiднiми зрубами: «хати» («сiней» чи «комори») i «стайнi». Тильноi стiни у «боiщi» iнодi взагалi не було, тож з нього можна було потрапити безпосередньо в «загати». Фронтальний бiк «боiща» часто висували дещо вперед (на ширину «лавки»). Цей винос у деяких населених пунктах означували лексемою «перило». У його чiльнiй стiнi влаштовували широкi (на всю ширину примiщення) двопiльнi ворота, а в одному чи двох причiлках – вузькi (0,6–0,65 м) дверцята.

У схiднiй частинi Бойкiвщини розташування примiщень у блоцi «хати пiд одним криттям» було дещо iншим. Тут стодола зазвичай займала крайне положення у блоцi: «стайня» + «сiни» + «хата» + «стодола» (с. Небилiв Рож.), «стайня» + «сiни» +«хата» + «комора» + «стодола» (с. Небилiв Рож.), «стайня» + «шопа» + «хата» + «сiни» + «комора» + «стодола» (с. Лужки Дол.), «стодола» + «стайня» + «комора» + «хата» + «сiни» + «хата» (с. Липовиця Рож.). Проте у схiднiй, як i центральнiй частинах Бойкiвщини поширенiшi тридiльнi («комора» + «сiни» + «хата», «сiни» + «хата» + «комора»), рiдше (у заможнiших) чотиридiльнi («комора» + «хата» + «сiни» + «хата») житла, незблокованi з iншими спорудами. Особливою живописнiстю вiдзначались оселi на Сколiвщинi. Тут уже з другоi половини ХІХ ст. вiдомi три- чи чотиридiльнi житла, якi з одного – чотирьох бокiв оточували вiдкритi (чи частково закритi) галерейки, обгородженi невисоким зрубом, оздобленим рiзьбою. Входили в галерейку крiзь багато декорований аркоподiбний портал. Контурна i площинна рiзьба була притаманна й для iнших елементiв споруд: стовпцiв галерейки, одвiркiв, сволокiв тощо.

У бойкiв, як i в гуцулiв, основним будiвельним матерiалом була смерекова чи ялинова деревина. Стiни складали у зрубнiй технiцi («в вугли») iз пiвколод («плениць»), колод («вiблекiв»), тесаних брусiв («тесанцi», «кантiвка»). На заходi основним будiвельним матерiалом були високi дошкоподiбнi пластини («блятоване дерево», «бляти»). Нижнiй вiнець зрубу («пiдлоги», «трами», «пiдвалини») вкладали на кутовi каменi чи обрiзки колод («ковби


цi», «киянки», «ковбани»). При зведеннi стiн застосовували подiбнi до гуцульських технiки i технологii: колоди i бруси по кутах в’язали простими одно- («в п’яту», «руський замок») чи двостороннiми («в простий вугол», «в храпа») замками, при використаннi «плениць» i «блятiв» застосовували врубки з прихованим зубом («в пищок», «в сич?», «в кри


тий вугол»). У давнiших житлах зруб будiвлi монтували з незначним нахилом досередини. Зовнiшнi стiни зазвичай залишали небiленими, лише на заходi усю поверхню стiн мастили розчином «цеглового каменя» чи «киплячою» з нафти, а шви мiж вiнцями (а також навколо вiкон, дверей) промащували бiлою глиною.






Бойкiвська хата. Музей народноi архiтектури i побуту у Львовi



У лицьовiй стiнi житлового примiщення зазвичай влаштовували два-три вiкна (вони могли мати 12–14 невеличких шибок). Давнiше вiкна крiпили «наглухо» чи вони засувались i вiдсувались, рухаючись у пазах лиштв, прикрiплених до стiни («волоковi вiкна»). У ХІХ, а iнколи ще на початку ХХ ст. вiконне скло замiняв свинячий сечовий мiхур. Технологiя виготовлення такого «скла» була доволi простою: свiжий (ще вологий) сечовий мiхур («капч?к») вичищали «шкрябачкою» (до того часу, поки вiн ставав прозорим), напинали на дерев’яну рамку й висушували. Таке «скло», за словами старожилiв, було доволi мiцним – «пальцем його не проб’еш» (с. Терло Стар. ЛВ).

На теренах Бойкiвщини ще в першi десятилiття ХХ ст. превалювали курнi печi («п’ец», «пец», «пiч»). Їх споруджували на дерев’яному чи глинобитному опiчку. Давнiше саму пiч (топочну камеру) скрiзь вибивали з глини. При цьому як шаблон для склепiння давнiше доволi часто використовували пiвколоду, дещо протесану з нижнього боку колоду чи розколений надвое кадовб («колодка», «кабан»), який пiсля вбивання глини поступово випалювали. В Украiнi, крiм горян (бойкiв, лемкiв та гуцулiв), подiбним способом вибивали пiч хiба що полiщуки. Вiд гуцульськоi бойкiвська пiч передовсiм вирiзнялася тим, що (при застовуваннi дерев’яного опiччя) ii черiнь («ватра», «дно») не становила конструктивноi цiлiсностi з припiчком i запiчком.

У житловому примiщеннi та сiнях завжди влаштовували глинобитну долiвку («земля


», «тiк»), натомiсть у коморi (а iнколи i в сiнях) доволi часто стелили дерев’яну пiдлогу («помiст», «мiст»). Ураховуючи те, що курна система опалення превалювала на теренах Бойкiвщини ще на початку ХХ ст., житлове примiщення мало значну висоту (3–3,5 м). Стелю («повалу») виготовляли з товстих пластин чи пiвколод, якi з’еднували помiж собою кiлками. Їi зазвичай пiдтримували один – три поздовжнi сволоки («грагарi», «драгарi»). Внутрiшнiх стiн нiколи не бiлили, лише iхню нижню частину («в рiст») перiодично мили теплою водою.

Переважали чотирисхилi «дахи» («верхи») на кроквах («крокви», «крiкви», «кролi», «кровлi», «кiзли»), вкритi житнiми снiпками. Їх робили досить стрiмкими: вiдношення висоти видимоi частини зрубу до висоти даху здебiльшого коливалася в межах 1: 2,5 – 1: 3,5[19 - Могитич І. Р. Типи та розвиток будiвель селянського двору… С. 75.]. Верхнi вiнцi («платви», «вiнцi»), у якi врубували крокви, могли лежати в однiй площинi зi стiною або поза нею, переважно на власну ширину чи й бiльше (на 0,5 м). Зазвичай усю поверхню даху вкривали снiпками, зв’язаними при колосi «в головку» («головачки», «кички», «китицi», «сн?пки», «боги», «жу


пи»). Їх укладали коренем додолу, що надавало усiй поверхнi даху схiдчастоi фактури. Гребiнь даху («гребiнь», «верх», «вершок», «вовк», «баран») вивершували валом зволоженоi та добре втоптаноi м’ятоi соломи i закрiплювали «кiзлами» («кiзлинiм», «кiзлинами»).

Загалом, бойкiвське житло вiдзначалося надзвичайною гармонiйнiстю, довершеною композицiйнiстю як у цiлому, так i у спiввiдношеннi окремих елементiв. Зокрема, як встановив вiдомий украiнський мистецтвознавець П. Жолтовський, на причiлковому фасадi хати п’ять головних точок (вершина i два окапи даху, краi пiдвалин) можна було вписати в коло. Водночас основнi горизонтальнi параметри з боку головного фасаду (довжина гребеня даху, стрiхи, зрубу i т. п.) перебували у спiввiдношеннi так званого «золотого перетину» з висотами усiеi будiвлi, солом’яного покриття, видимоi частини стiн тощо.

У ХІХ – на початку ХХ ст. на Лемкiвщинi побутували двори з вiльним розташуванням споруд та зiмкнутi двори («довга хижа»). Зiмкнутий двiр був основним типом забудови в пiвденних i пiвденно-схiдних районах. Водночас такi двори спорадично траплялися в окремих селах на заходi галицькоi Лемкiвщини (хоча тут вони поступались вiльному типу забудови)[20 - Сiлецький Р., Сополига М. Двiр. Лемкiвщина: у 2-х т. Львiв: ІН НАН Украiни, 1999. Т. 1. С. 251; Сiлецький Р. Сiльське поселення та садиба в Украiнських Карпатах XIX–XX ст. Киiв: Наукова думка, 1994. С. 118.]. Не зважаючи на те, що дослiдники вiдзначають подiбнiсть шляхiв розвитку лемкiвських i бойкiвських зiмкнутих дворiв, мiж ними спостерiгаеться й певна вiдмiннiсть – житлова камера в лемкiвськiй «довгiй хижi» практично завжди займае крайне мiсце у блоцi. Щодо планування житлового зв’язку (як у складi зiмкнутого двору, так i в окремому житлi), то для лемкiв були характернi споруди як однорядовi («хата» + «сiни», «хата» + «сiни» + «комора»; «хата» + «сiни» + «хата» + «комора» тощо), так i дворядковi, у яких по ширинi житлового примiщення видiляли «ванькир» чи «комору» («хата» + «сiни» + «хата» / «комора»; «хата» / «ванькiр» + «сiни» + «хата»; «хата» / «ванькiр» + «сiни» + «хата» / «комора» та iн.).

Для будiвництва хати використовували смереку, ялицю, рiдше бук. Стiни складали у зрубнiй технiцi («сруб», «струб»). Вiнцi в’язали з колод («круглякiв»), брусiв, пiвколод («протiс», «плениць») i дошкоподiбних пластин («швелiв», «швалiв»). Як i скрiзь у Карпатському краi, колоди i бруси по кутах з’еднували простими замками («старовiцькi вугла», «на облап»), при використаннi пластин i пiвколод застосовували замки з прихованим зубом («на канюх», «на лiптак»). Зовнiшнi стiни хат на галицькiй Лемкiвщинi найчастiше фарбували на червоно або чорно i лише щiлини мiж вiнцями забiлювали бiлою глиною (бiлою глиною декорували одвiрки i навколо вiкон).

Стелю («полаву», «повл») виготовляли з пiвколод, рiдше з дощок (якi зверху промащували глиною). В основному житловому примiщеннi ii здебiльшого укладали на поперечнi сволоки – «трагарi» (переважно три), спорадично у давнiших спорудах траплялась стеля на одному поздовжньму i кiлькох поперечних сволоках. У лемкiвських курних хатах (подiбно, як i на Бойкiвщинi) при стiнах, нижче вiд сволокiв, врубували по два бруси («грядки», «трагарi»), а нижче вiд поперечного чи поздовжнього сволока – товсту колоду («свинар»), до якоi пiдвiшували котел над припiчком чи тушу свинi пiд час обробки.

До кiнця ХІХ ст. побутували чотирисхилi дахи на кроквах («крокви», «крiкви») i лише з початку ХХ ст. поступово поширилися дахи двосхилi. Як покрiвельний матерiал здебiльшого використовували житню солому. Соломою пошивали дахи двома способами: «кичками» – схiдчасте покриття (переважало) i «пласкурами» – гладке пошиття. Верх даху вибивали мервленою соломою i притискували «кiзлинками». Рiдше для покриття вживали гонт. Частiше цi два матерiали поеднували в однiй спорудi: у солом’яних дахах гребiнь даху та острiшки вкривали гонтом[21 - Сивак В. Житло та його внутрiшне планування. Екстер’ер. Лемкiвщина: у 2-х т. Львiв: ІН НАН Украiни, 1999. Т. 1. С. 264–265.].

Пiч («пец»), як i скрiзь в Украiнi, розташовували в кутi при входi мiж пороговою i тильною стiнами. Однак у той час, коли на Бойкiвщинi та Гуцульщинi пiчний отвiр («челюсти») повертали до вiконноi стiни, тут вiн переважно був орiентований до причiлка. Топочну камеру споруджували з глини (iнколи з додаванням камiння). Їi монтували на монолiтному чи дерев’яному («заруба») опiчку. На Лемкiвщинi до Першоi свiтовоi вiйни бiльшiсть сiльських жител залишалось курними. А в багатьох селах ii пiвнiчно-захiдноi частини на початку ХХ ст. житла, опалюванi курною пiччю, становили половину, а навiть i 80 %[22 - Сивак В., Сополига М. Інтер’ер житла. Традицiйнi меблi. Лемкiвщина: у 2-х т. Львiв: ІН НАН Украiни, 1999. Т. 1. С. 278.]. Масове витiснення курних жител тут (як i у бойкiв) вiдбулося лише пiсля Першоi свiтовоi вiйни.

На Подiллi повсюдно побутували двори вiльноi забудови (щоправда, iнколи вони набирали певноi замкнутостi). У другiй половинi ХІХ – на початку ХХ ст. тут переважали трикамернi житла («хата» + «сiни» + «комора» i «хата» + «сiни» + «хатина»). Проте в останньому варiантi при тильнiй стiнi сiней частiше видiляли комiрчину («хата» + «сiни» / «комора» + «хатина»). У бiднiших верств селянства траплялись i двокамернi споруди: «хата» + «сiни» (чи «хата» + «сiни» / «комора»). З кiнця ХІХ ст. у деяких мiсцевостях вiдомi так званi «чвураки» за планом: «хата» / «ванькир» + «сiни» + «хатина» / «комора» та iн. У середнiй смузi Подiлля, особливо на Теребовлянщинi, перед сiньми часто влаштовували ганки-нiшi, а в Борщiвському, частково Залiщицькому i Гусятинському р-нах при причiлковiй, рiдше при тильнiй, стiнi хати наявнi вузькi господарськi прибудови – «шури».

З усього спектра будiвельних матерiалiв пiд час спорудження стiн житла подоляни найчастiше застосовували глину. На вiдмiну вiд дерев’яного будiвництва Карпатського краю, де основу заповнення стiн становило дерево, тут воно виконувало лише функцiю каркаса, основний же об’ем стiн заповнювали глиною («землею», «болотом») – лесовидним суглинком чорного кольору, продуктом нашарувань пилу i перегноiв рослинностi, який вiдзначався в’язкiстю, вологовiдпiрнiстю й у висохлому станi набував такоi мiцностi, що навiть стiни сучасних цегляних будинкiв нерiдко споруджують на його розчинi.

Основа каркасу стiн жител ХІХ – поч. ХХ ст. на теренах Подiлля складалась iз дубових стовпiв («слупiв»), вкопаних у грунт («хата на закопаню») чи встановлених на каменi, «платв» i «крижбантiв» (навскiсних риглiв, закрiплених до стовпiв i платв). У той перiод тут побутувало декiлька конструктивних варiантiв заповнення стiн каркасного житла. Загалом, такi будiвлi можна подiлити на три групи: «валькована хата», «городжена хата» i «дильована хата».

Найбiльш поширеним типом у зазначений перiод була «валькована хата», яка траплялась у декiлькох варiантах[23 - Космiна Т. В. Сiльське житло Подiлля (кiнець ХІХ – ХХ ст.): iсторико- етнографiчне дослiдження. Киiв: Наукова думка, 1980. С. 19–30.]. Переважали хати, у яких простiр мiж стовпами заповнювали вертикальними грабовими (буковими чи дубовими) «колами» («риглями», «стрихульцями»), якi верхнiм кiнцем закрiплювались у гнiздах «платви», а нижнiм опирались на камiнцi чи черепки з горшкiв (iнколи по висотi посерединi стiн наявний поздовжнiй пояс). Простiр мiж колами на зразок плоту заплiтали довгими на цiле стебло соломи («оклепцiв», «приколоткiв») глиносолом’яними «вальками» (захiднi i пiвнiчнi райони). Траплялось, що окремi «стрихульцi» обкручували такими вальками по усiй висотi перед встановленням у стiну (Борщiвський р-н). У цiй же мiсцевостi мiж вертикальними «риглями» могли заплiтати короткими (20–40 см) «глевками» чи «галамуцами» (вальками з мервленоi соломи) або просто «гралями» накладати глиносолому («болото») i притрамбовували ii. При використаннi технiки городження стiни мiж вертикальними «стрихульцями» горизонтально заплiтали хмизом i закидали («траскали») добре вимiшаною сумiшшю глини з рослинними домiшками. На пiвднi (Борщiвський р-н) стiни частiше заповнювали вертикальним плотом по трьох горизонтальних «риглях». Щодо «дильованоi хати», то пiд технiкою «дилювання» подоляни розумiли почергове вкладання шарiв глиносоломи («болота»») i горизонтальних «дилiв» (найчастiше ii застосовували в околицях р. Збруч).

Побутувала на Подiллi й монолiтнi технiки будiвництва. На особливу увагу заслуговуе так звана «бита хата» («хата з болота», «хата в шихтах»). Зводили такi будiвлi на стрiчковому кам’яному фундаментi. Встановлювали опалубку («шихти») шириною 40–60, висотою 50 см. Глину з половою i тертою соломою вимiшували, «гралями» накидали у «шихти» i добре утрамбовували. Вугли зв’язували перевеслами iз «свидового» жита. Коли глина висихала, опалубку нарощували ще на 0,5 м i заповнювали глиняною сумiшшю. Інколи зведення таких стiн тривало упродовж усього лiта. Монолiтнi стiни могли робити й з коротких глиносолом’яних валькiв (круглоi форми «балабухiв» чи видовжених «глевкiв», якi накладали шарами вздовж i впоперек стiни). Траплялись також хати, складенi iз «сирцю» (ситоi цегли), а зрiдка й iз каменю-вапняку (захiднi райони).

Стеля, подiбно як i стiни, була глинвалькованою (давнiше ii iнколи городили з хмизу). Вона опиралась на три поперечнi «сволочки», укладенi на один «сволок» поздовжнiй. У низцi сiл Залiщицького, Борщiвського i Гусятинському р-нiв у старих хатах вiдомi стелi трикутнi у перетинi («горбата стеля»). Долiвка («земля») завжди була глинобитною. Їi споруджували у два етапи: спершу накладали шар глиносолом’яних валькiв, а вiдтак «виправляли» сумiшшю густоi глини з половою.

Стiни валькованих хат пiсля остаточного висихання обкидали («траскали»), вимащували. Мiсцями iх виправляли в чотири етапи: спершу глиною вимiшаною з половою i дрiбною триною, другий раз сумiшшю глини з пшеничною половою, третiй – до глини додавали дрiбноi, висiяноi на решетi полови i кiнського послiду («коняка»). Вiдтак стiни мастили «пiд гладження» рiдкою глиною з «коняком». Усi глинянi роботи здiйснювали толокою, на яку сходилось вiд 20 до 50 людей.

Пiч розташовувалась у традицiйному мiсцi. Їi споруджували переважно з глиновалькiв на кам’яному чи глинобитному опiчку (iнколи на дерев’яних стовпцях). Дим з «комина» над припiчком крiзь «каглу» виводився в сiни, де мiстився iскрогасник – «кобила» (за напiвкурного опалення) чи пiдвiсний комин-вивiд («комiнок»), виведений понад дах (при опаленнi по-бiлому).

Курна система опалення на Подiллi була лiквiдована вже до початку ХІХ ст., тому внутрiшнi (як i зовнiшнi) стiни забiлювали вапном, сумiшшю вапна i висiяного пiску чи алебастром. Для подiльськоi хати притаманне розмальовування стiн та окремих елементiв (долiвки, печi) кольоровими барвниками. «Земля» i «приспа» зазвичай були жовтими, внутрiшнi стiни – бiлi, зовнiшнi – переважно синюватi, iнколи – жовтi в мiсцях пiлястр i карнизiв тощо. Червоною смугою пiдводили стiну на стику iз присьбою i долiвкою, синiми або червоними смугами iнколи обводили вiкна. Для стiн, печi долiвки також був притаманний художнiй розпис (квiти, вазони, смуги тощо).

Вкривали житло чотирисхилими солом’яними дахами на кроквах. На всю поверхню даху iшли снiпки, укладенi коренем вниз («плескачi», «плоскiнi»), що надавало iй гладкоi поверхнi, лише стрiху, ряд пiд гребенем i кути вшивали снiпками коренем вниз – «стрiхачами» («головастими»). Таке пошиття називали «стрiхою з карбами». Вивершував дах вал м’ятоi соломи («гребiнка», «грубiнь», «верх»), який закрiплювали рядом кiзликiв («кiзлинi», «пiвзинi», «слазинi»).

У вирiшеннi фасадiв подiльського житла помiтну роль вiдiгравала пластика глини, що надавало стiнам рельефностi: своерiдним продовженням стiн була висока i широка глинобитна «присьба», яка оточувала хату в нижнiй частинi з усiх бокiв, «карниз» («гзимс»), що охоплював будiвлю у верхнiй частинi, у мiсцях стовпiв каркаса – пiлястри («фiляри»).

У другiй половинi ХІХ – на початку ХХ ст. на територii Покуття майже одноосiбно побутували вiдкритi зверху двори, у яких житловi i господарськi будiвлi розташовувались довiльно.

Для мiсцевого будiвництва притаманна низка перехiдних рис, зокрема, тут чiтко видiляються два ареали (приднiстровський i прикарпатський), перший з яких тяжiе до подiльського культурного масиву, другий – до гуцульського. Основними матерiалами, якi використовували покутяни пiд час спорудження осель, були деревина i глина. Домiвства споруджували переважно у каркасно-дильованiй технiцi («хата в замiтник», «хата в замiть», «хата в закид»). Здебiльшого використовували смерекове дерево, на стовпи каркаса i пiдвалини iшов дуб. Мiсцевою особливiстю каркасних стiн була наявнiсть навскiсних риглiв («скосякiв»), зарубаних у платву та пiдвалину. У бокових площинах «слупiв» i «скосякiв» вибирали поздовжнi пази («гари»), куди заганяли краi «замiтника».

У прикарпатськiй частинi, поряд iз каркасно-дильованою, часто застосовували й зрубну технiку («хата в вуглах», «хата в вусах», «хата в зруб», «хата в ценьк»). Інколи цi двi технiки поеднувались в однiй спорудi. Зруби складали з колод та пiвколод i в’язали по кутах простими одно- чи двостороннiми врубками.

Стiни дерев’яних будiвель знадвору i зсередини клинцювали i вкривали товастим шаром глиносолом’яноi сумiшi («мастили»). Зрiдка, переважно безпосередньо на передгiр’i, зовнiшнi стiни залишали вiдкритими (iнколи промащували лише незначну частину стiни навколо вiкон). З просуванням у пiвнiчно-схiдному напрямку зрубнi житла поступово витiсняють зрубно-каркаснi та каркасно-дильованi. Поряд iз вищеописаними, у деяких селах Коломийського району траплялась оригiнальна в конструктивному планi хата з дахом на пристiнних стовпах (яка побутувала й на пiвднi Надсяння).

У приднiстровськiй частинi Покуття, подiбно як i на Подiллi, переважали каркаснi житла iз заповненням стiн глиновальками. Стовпи каркаса («сохи») вкопували в землю чи встановлювали на каменi. Переважали «кiльованi хати»: простiр мiж стовпами заповнювали вертикальним кiллям, мiж яким заплiтали глиносолом’янi вальки. Інколи кiлкiв не встановлювали, а стiни викладали з коротких «глевкiв». Тут також траплялись «городженi» хворостом чи «битi» з глиносоломи (безкаркаснi) хати[24 - Радович Р. Традицiйне житло Покуття: технiка i технологiя спорудження стiн (ХІХ – перша половина ХХ ст.). Плiсненськi старожитностi. Львiв: Растр-7, 2017. Вип. 2. С. 27–61.].

На основнiй територii Покуття стелю переважно укладали на комбiнацii з одного поздовжнього «сволока» i кiлькох поперечних «сволочкiв» («нарвiв»). На пiдгiр’i ii виготовляли iз гибльованих дощок, натомiсть у приднiстров’i переважали глиновалькованi (зрiдка – городженi з хворосту) стелi. Долiвку («землю») завжди робили глинобитною.

Хати вiнчали чотирисхилi дахи на кроквах («кiзлах»), попарно з’еднаних у верхнiй частинi бантинами. Накривали iх, здебiльшого, солом’яними снiпками, зв’язаними при коренi («парiвками»), що надавало поверхнi даху гладкоi фактури. Роги, стрiху i ряд пiд гребенем пошивали снiпками-головачами («головками», «вусачами») колоссям вверх. «Гребiнь» вибивали iз соломи: робили «брову», («вiнок») з двох рядiв снiпкiв, мiж якими набивали пирiю та мервленоi соломи i закрiплювали «кiзликами». У прикарпатськiй частинi верх даху часто закрiплювали гребенем iз драниць. З кiнця ХІХ ст. у деяких районах Покуття (Коломийщина) поширились двосхилi дахи з усiченими у верхнiй частинi фронтонами, вкритi глиняною черепицею («черепом»).

На Покуттi повсюдно переважало тридiльне житло, яке траплялось тут у кiлькох варiантах: «хата» + «сiни» («хороми») + «комора», «хороми» + «хата» + «комора» (дуже рiдко), «хата» + «сiни» («хороми») + «хатчина»). Часто у спорудах iз двома житловими примiщеннями, розташованими через сiни, при тильнiй стiнi сiней видiляли «комiрчину», а iнколи ii добудовували до одного з причiлкiв («хата» + «сiни» («хороми») + «хата» + «комора»). У найбiднiших верств покутян побутували дводiльнi оселi типу «хата» + «сiни» («хороми»). При тильнiй стiнi сiней у таких будiвлях теж могла бути «комiрчина». Траплялось, що до одного чи двох причiлкiв (як дво- так i тридiльних домiвств) добудовували шопу («шiпчину», «пiддашi», «дашок», «колешню»). Інодi вузький «дашок» («пiддашi») розташовували уздовж всiеi тильноi стiни споруди. У тридiльних житлах перед входом у сiни зрiдка споруджували «ганок» («галерiю») чи ганок-нiшу («середнiй ганок»).

У другiй половинi ХІХ – на початку ХХ ст. на територii Покуття основу системи опалення традицiйного житла становила вариста пiч. Переважала пiвкурна система опалення: дим збирався у димозбiрнику («горнi») над челюстями печi i через «каглу» виводився в сiни, звiдки через отвори у стрiсi («димники») виходив назовнi. З кiнця ХІХ ст. у сiнях почали споруджувати виведенi понад дах пiдвiснi «комiнки», а до печi прибудовували плиту («кухню») для приготування страви (варiння, смаження тощо). Давнiшi печi вибивали з глина, а «горн» виплiтали з хворосту i обмащували товстим шаром глиносолом’яноi сумiшi. Практично на всiй територii Покуття багатшi селяни «горн» печi часто обкладали кахлями.

У будiвництвi прибойкiвського Пiдгiр’я спостерiгаеться багато спiльного з бойкiвським будiвництвом, насамперед у застовуваннi матерiалiв i будiвельноi технiки. Проте станом на другу половину – початок XX ст. мiж будiвництвом гiрських i пiдгiрських районiв помiтно низку суттевих вiдмiностей. Перш за все це стосуеться планування житла, системи опалення (тут переважали пiвкурнi оселi), iнтер’еру, зовнiшнiх пропорцiй будiвель (висоти даху, зрубу, розташування i кiлькостi вiкон) тощо. На усiй територii переважав вiдкритий зверху двiр, у якому житловi i господарськi будiвлi розташовувалися вiльно або були частково помiж собою зблокованi. Інколи траплялися зiмкнутi двори, особливiстю яких було крайне розташування стодоли (при причiлку «стайнi»).

Однiею з головних специфiчних рис планування житла прибойкiвського Пiдгiр’я е широке побутування дворядових осель – «п’ятистiнкiв» (з видiленими по ширинi житлового примiщення ванькирами чи коморами). Водночас навiть у житлах заможних верств селянства тут пiд одним дахом iз хатою доволi часто блокували «стайню».

У вказаний перiод тут на всiй територii побутували дерев’янi житловi будiвлi, збудованi в зрубнiй, зрубно-каркасно-дильованiй, спорадично – у каркасно-дильованiй технiцi. Основним будiвельним матерiалом була ялиця, смерека, iнколи – осика. Стiни жител споруджували переважно з пiвколод, рiдше – з брусiв i колод. По кутах зрубини в’язали простими одно- чи двостороннiми врубками i «канюками з прихованим зубом». З початку ХХ ст. тут поширюються врубки зразка «риб’ячий хвiст». Шпари мiж вiнцями конопатили мохом. У захiдному напрямку вiд рiки Стрий переважало оздоблення фасадiв горизонтальними смугами, у схiдному напрямку – стiни домiвств зовнi i всерединi виправляли грубим шаром глиносоломи i забiлювали (для цiеi частини Пiдгiр’я значною мiрою характерне кольорове вирiшення фасадiв). Пiдвалини здебiльшого виготовляли з дуба.

Стелю робили з дощок. Їi пiдтримували один- або трипоздовжнi «грагарi» («драгарi»). Долiвка була в усiх примiщеннях глинобитною. На головному фасадi кожного житлового примiщення влаштовували два (наближенi до поперечноi осi примiщення) вiкна, спорадично траплялося одне видовжене чи два спаренi.

Дахи робили чотирисхилими на кроквах i вкривали соломою. Переважало гладке пошиття снiпками, зв’язаними при коренi, проте тут досить часто траплялось i схiдчасте покриття даху «головачками».

Знову ж житлово-господарський комплекс Опiлля, за основними топологiчними ознаками, мае багато спiльних рис iз вiдповiдним подiльським комплексом. Проте будiвництво Опiлля, у порiвняннi з подiльським, вирiзняеться наявнiстю прогресивнiших явищ. Головною особливiстю планувальноi структури опiльського житла другоi половини ХІХ – початку XX ст. були «пекарнi» (кухнi), видiленi в сiнях жител усiх типiв («хата» + «сiни» / «пекарня»; «хата» + «сiни» / «пекарня» + «хата»; «хата» + «сiни» / «пекарня» + «хатина»; «хата» + «сiни» / «пекарня» + «комора; «хата» + «сiни» / «пекарня» + «хатина» + «комора та iн.). У будiвлях, складову яких становили «п’ятистiнки», пекарнi влаштовували не в сiнях, а у ванькирi. Пiч споруджували в житловому примiщеннi у традицiйному мiсцi, а пiчний отвiр iз припiчком повертали в бiк пекарнi. Видiлення в сiнях пекарнi звiльнило основнi примiщення вiд деяких традицiйних функцiй, що, у свою чергу, призвело до певних позитивних змiн в iнтер’ерi цих примiщень.

На Опiллi переважали житловi будiвлi каркасноi конструкцii. Головним будiвельним матерiалом були деревина i глина. Незважаючи на значну полiварiантнiсть виповнення стiн, домiнували житла, у яких простiр мiж стовпами каркаса заповнювали плотом iз довгих глиносолом’яних валькiв по вертикальних колах. Рiдше стiни виповнювали короткими вальками – «галамуцами», «балабухами». Траплялись житла, городженi плотом чи битi з глини (безкаркаснi). Рiдше – споруди, побудованi технiкою «через дилi» (у пiвнiчно-схiднiй частинi). Невiд’емним елементом каркаса опiльського житла були пiдвалини. Стовпи каркаса до платв додатково закрiплювали навскiсними бантинами, а посерединi висоти стiн мiж стовпами закрiплювали горизонтальний ригель. Стiни всерединi i зовнi забiлювали. Пластична обробка зовнiшнiх стiн глиною (пiлястри та iнше) майже вiдсутня. Долiвка глинобитна. На головному фасадi в кожному житловому примiщеннi влаштовували лише одне вiкно (часто витягнуте по горизонталi), спорадично два спаренi.

Стелю, зазвичай, робили з дощок, вкладених упритик. Їi пiдтримували поперечнi або поздовжнi сволоки. Зверху стелю утеплювали глиносолом’яною сумiшшю. Дахи робили чотирисхилими, покривали солом’яними снiпками колоссям вниз, лише стрiху та роги даху пошивали снiпками, зв’язаними при колоссi. Гребiнь вибивали соломою-мервою i закрiплювали кiзлинами.

Стосовно Надсяння, то тут переважав вiдкритий зверху двiр, у якому житловi i господарськi будiвлi розташовувались вiльно або були частково помiж собою зблокованi. Спорадично траплялись окремi варiанти зiмкнутих дворiв.

Дводiльнi та тридiльнi оселi у класичному варiантi в Надсяннi траплялися доволi спорадично. Натомiсть переважали дворядовi житла, у склад яких конструктивним i компонуючим елементом входив зруб-п’ятистiнок («хата» / «ванькир», «хата» / «комора»). Широко побутували домiвства, у яких в одному блоцi з хатою розташовували стайню, а в сiнях видiляли пекарню (у дворядових житлах остання, зазвичай, займала мiсце ванькира). Здебiльшого переважали планувальнi схеми: «хата» / «ванькир» + «сiни» / «пекарня»; «хата» / «ванькир» + «сiни» / «стайня»; «хата» / «ванькир» + «сiни» / «пекарня» + «стайня» та iн.

Панiвною технiкою будiвництва на основнiй територii Надсяння була каркасно-дильована. Стовпи каркаса («стопи») зарубували в пiдвалини («пiдлоги») або встановлювали на каменi. У верхнiй (часто i в нижнiй) частинi стовпи до горизонтальних елементiв каркаса (пiдвалин, платв) додатково закрiплювали бантинами (навскiсними брусами). Слiд зазначити, що тут (особливо в пiвденнiй частинi) каркас вiдзначався специфiчними рисами. Зокрема, масивнi горизонтальнi риглi мiж стовпами встановлювали не посерединi стiн, а ближче до верху (на вiдстанi 30–70 см вiд платв). Причому, здебiльшого, при влаштуваннi стелi риглi вiдiгравали суттеву в конструктивному сенсi роль – на них опиралися сволоки чи стеля. Стiни каркасно-дильованих будiвель вкривали клинцями чи навскiсною дранкою i виправляли грубим шаром глиносоломи. Зрiдка на теренах Надсяння траплялись каркасно-валькованi чи городженi хворостом житла, а в окремих варiантах – i глинобитнi (безкаркаснi). У селах Старосамбiрського району траплялися житла iз зрубними стiнами специфiчноi конструкцii – так звана «хата на пристiнних стовпах»[25 - Суть такоi конструкцii полягае в тому, що будiвля складаеться з двох незалежних у конструктивному планi одна вiд одноi частин: зрубу хати, перекритого стелею, i даху, який пiдтримуеться каркасною системою, встановленою бiля стiн. У такiй будiвлi, за потреби, стiни хати можна повнiстю розiбрати, не порушуючи даху i конструкцii, котра його пiдтримуе.]. Подiбно, як i на Опiллi, пiч споруджували в житловому примiщеннi у традицiйному мiсцi, а пiчний отвiр iз припiчком повертали в бiк пекарнi.

Стелю робили iз «гибльованих» дощок, вкладених упритик. Їi могли пiдтримувати поздовжнi, поперечнi сволоки чи комбiнацii з одного поздовжнього «грагара» i кiлькох поперечних «белькiв». Дахи робили чотирисхилими на кроквах. Їх вкривали солом’яними снiпками колоссям вниз.

У пiвнiчно-захiдному локальному етнографiчному районi, який замешкували батюки, у другiй половинi ХІХ – на початку XX ст. сформувався своерiдний комплекс народноi будiвельноi культури[26 - Радович Р. Етнографiчне районування народного житла пiвнiчно-захiдноi Галичини та пiвденного заходу Волинi. Етнiчна iсторiя народiв Європи: зб. наук. пр. Киiв, 2008. Вип. 25. С. 138–143.]. Незважаючи на досить значну вiддаленiсть вiд Бойкiвщини i вiдсутнiсть безпосереднiх контактних зон, будiвельна культура батюкiв мiстила багато рис, характерних для бойкiвського будiвництва. Тут, як i скрiзь, переважали вiдкритi зверху двори вiльноi забудови. Поряд iз ними траплялися замкнутi («околисте обiйсте»), а iнколи – зiмкнутi двори.

На всiй територii переважали однорядовi житла, у яких мешкальне примiщення, зазвичай, розташовували мiж сiньми i коморою («сiни» + «хата» + «комора»). Часто пiд одним дахом iз хатою блокували i «стайню». Здебiльшого, при бокових стiнах будiвлi влаштовували «прибоки». Траплялось, що вузька прибудова («затилки») мiстилась й уздовж тильноi стiни. На головному фасадi кожного житлового примiщення було по два вiкна (на причiлку вiкна немае).

У розглядуваний перiод стiни жител зводили у зрубнiй (спорадично у зрубно-каркасно-дильованiй i каркасно-дильованiй) технiцi. Зруби складали iз соснових пластин «на чотири цалi» (товщиною приблизно 10 см). Застосування цього матерiалу i визначило основну кутову врубку, якою тут був замок iз прихованим зубом. Пiдвалини виготовляли з дуба. Їх встановлювали на обрiзки дубових колод, вкопаних у землю. Ззовнi по дереву бiлили тiльки стiни житловоi частини. Дерев’яну стелю пiдтримували один чи декiлька поздовжнiх «драгарiв». Долiвка завжди була глинобитною. Дахи чотирисхилi, пiд соломою. Особливiсть пошиття даху: нижня частина схiдчаста, верхня – гладка.

Пiдбиваючи загальнi пiдсумки, варто зазначити, що народне житло Галичина вирiзняеться значною полiварiантнiстю просторово-планувальних, архiтектурно-конструктивних вирiшень, застосуванням рiзноманiтних технiк i технологiй тощо. Основнi типологiчнi ознаки житлово-господарського будiвництва украiнцiв дослiдженоi територii свiдчать про його етнокультурну еднiсть iз загальноукраiнським будiвництвом. Водночас пiд впливом певних факторiв (мiсцевих традицiй, природно-географiчних, полiтичних чинникiв, нерiвномiрного соцiально-економiчного розвитку районiв, виникнення мiсцевих промислiв, поширення торгiвлi тощо) станом на другу половину ХІХ – початок XX ст. у регiонi сформувалася низка локальних рис рiзного таксономiчного рiвня, притаманних для окремих частин галицького масиву.




Інтер’ер галицького народного житла. Василь Сивак


Інтер’ер народного житла Галичини кiнця ХІХ – першоi половини ХХ ст. формувався протягом столiть i зберiгав характернi риси, притаманнi для всiеi етнiчноi територii Украiни. У працi «Студii з украiнськоi етнографii та антропологii» Ф. Вовк слушно зауважив: «Коли, як ми бачимо, внутрiшнiй план украiнськоi хати в усiх мiсцевостях та в усiх вiдмiнах ii, в сутi своiй той самий, то ще в бiльшiй мiрi вражае в нiй одноманiтнiсть внутрiшнього розпологу. До якоi б украiнськоi хати – починаючи з захiдних частин Курщини та Воронiжчини i кiнчаючи захiдними схилами Карпатiв – ми б не заглянули, геть чисто скрiзь знайдемо в нiй те ж саме». Варто також зауважити, що географiчне положення цих районiв е неоднорiдним, особливо це стосуеться Украiнських Карпат, – гориста мiсцевiсть, лiси, бурхливi рiки, суцiльне бездорiжжя столiттями робили важкодоступним сполучення до сiл, а певна iзоляцiя стримувала iхнiй соцiально-економiчний розвиток. Але водночас цi чинники стали фактором якнайдовшого збереження i консервацii релiктiв матерiальноi культури в цих районах, тодi як в iнших вони практично вийшли з ужитку або збереглися фрагментарно[27 - Сивак В. П. Народнi меблi у селянському житлi Украiнських Карпат та Середнього Полiсся кiн. ХІХ – ХХ ст.: Тесана нерухома лава. Народознавчi зошити. 2015. № 5. С. 1087.]. На облаштування та обладнання iнтер’еру Галичини мали «неминучi впливи рiзноетнiчнi сусiди у зонах контактування, вiдсутнiсть тривалий час власноi державностi як етноконсолiдуючого чинника та, вiдповiдно, приналежнiсть у рiзнi iсторичнi перiоди до рiзних державних утворень (Польського Королiвства, Великого Литовського Князiвства, Речi Посполитоi, Росiйськоi iмперii, Молдавського князiвства, Австро-Угорськоi монархii тощо)»[28 - Сiлецький Р. Традицiйне селянське житло украiнцiв Галичини ХІХ – початку ХХ ст. Галичина: Етнiчна iсторiя. Львiв. 2008. С. 82.].

Облаштування та обладнання iнтер’еру в зазначений перiод задовольняло естетичнi та практичнi потреби його мешканцiв. Наявнi в ньому предмети вiддзеркалювали загальний спосiб життя, матерiальний i соцiальний стан власника оселi, народнi традицii, звичаi, вiрування, свiтосприйняття навколишнього свiту тощо.

Розмiри житловоi частини хати в усiх етнографiчних районах Галичини становили в середньому 25–30 м


, за висоти стiн 2,5–3 м. Їi можна подiлити на умовнi зони з певним функцiональним призначенням кожноi з них – кухонну, робочу, вiдпочинкову, для прийняття iжi, святкову, для господарських потреб i зону використання верхнього простору. Такий розподiл незначного житлового простору на зони був характерний наприкiнцi ХІХ – у першiй половинi ХХ ст. не тiльки для житла Галичини, а й для усiх iсторико-етнографiчних регiонiв Украiни.

До кухонноi зони належали: пiч, частина «передньоi» нерухомоi лави, ложечник, розташований на сiнешнiй стiнi бiля печi, полицi («мисник» чи «подишир»), пiчний iнвентар, сiльничка, ослiн при вхiдних дверях (на ньому стояло вiдро з водою). Робочу зону становили «передня» нерухома лава, розташована вздовж фасадноi стiни, вiльний простiр мiж пiччю i лавою. До зони вiдпочинку належали пiч, лави, пiл («нари», «постiль», «прiча») i дитяча пiдвiсна або стояча колиска. Стiл, стiл-скриня, лави, стiльцi («лавка», «ослiн», «ослон», «столець») були зоною прийняття iжi. До репрезентативноi зони належала причiлкова стiна («застiльна», «головна»), на якiй в один ряд навiшували iкони, а знизу тарiлки (Лемкiвщина, Бойкiвщина). Зона господарських потреб займала мiсце в кутi мiж сiнешною i фасадною стiнами, де в суворi зими утримували маленьких телят, ягнят, а пiд пiччю – курей. Часто пiд пiччю або пiд постiллю викопували яму, в якiй зберiгали картоплю. До зони верхнього простору слiд вiднести жердку («вiшало»), конструктивно в’еднанi у стiни хати, «грядки», на яких сушили дрова, ставили взуття, та розмаiтi одинарнi полицi та мисник. Святковий одяг зберiгали в коморi або скринi[29 - Сивак В. П. Меблi у традицiйному iнтер’ерi народного житла Лемкiвщини (кiнець ХІХ – поч. ХХ ст.). Народознавчi зошити. 1995. № 4. С. 230–234.].

Варто зауважити, що в кiнцi ХІХ – на початку ХХ ст. на Бойкiвщинi, Гуцульщинi, Лемкiвщинi спорадично на iнших теренах Галичини функцiонували хати, у яких печi були рiзнi: а) без комину, дим вiльно розходився по примiщенню («курна пiч», «курний п’ец»); б) дим виводився в сiни чи на горище через спецiально примурований пристрiй; в) пiч iз вимуруваним на горищi комином, у зв’язку з чим дим виводився поза межi даху. Вiдповiдно такi хати називали трояко: курне, напiвкурне, «чиста хата» чи «бiла хата». Курнi хати лемки називали двояко: «димнянка», «курна хижа», бойки – по-рiзному «курная хата», «димна хата». «димна хижа», «курнiца», «курнiк», гуцули – «курна», «бурдей».

Пiд час спорудження курна або з опаленням «по-бiлому» пiч розташовували в житловому помешканнi злiва або справа вiд вхiдних дверей. Вона займала переважно 1/3 – 1/4 частини житловоi площi хати. «Мiсце печi, обумовлене вiковими традицiями, пов’язане з практикою побутового укладу i побутового обладнання. В кухонному кутi найзручнiше було виконувати господарську роботу, звiдси був прямий i найкоротший шлях в сiни i комору по воду i дрова, а дим вiд печi найкоротшим шляхом виходив у дверi»[30 - Кiщук Т. П. Інтерер. Народна архiтектура Украiнських Карпат. Киiв, 1987. С. 113.].

Наведемо опис облаштування хати, iмовiрно курноi, з Гуцульщини (околиця Кутiв Кос. ІФ), наявний у «Gazety Lwowskiej» за 1854 рiк: «Чотири кути обложенi пам’ятками щироi простоти; вдалi – лава, вгорi – полички на дерев’яних пiдставках, якi стирчать зi стiни, а на них начиння i речi теж дерев’янi. І дерев’яне тут все – вiд головних вхiдних дверей аж до кiлка, на якому колишеться образ, вiд дерев’яноi ложки до дубовоi таблицi, на якiй вуглиною написано номер будинку»[31 - Мовна У. В. Традицiйне житло, господарськi та промисловi будiвлi украiнцiв Галичини у свiтлi львiвськоi преси. Народознавчi зошити. 1999. № 3. С. 403.].

Вiдомий дослiдник Гуцульщини Володимир Шухевич в однойменнiй працi так описуе курну хату: «Коли при печi нема комина, тодi виходить дим просто на хату, а звiдси через дверi у хороми або вiкнами на двiр. Така хата називае ся курна або бурдей. Пiд час того, як у такiй хатi горит ватра, сидять люде на низьких стiльчиках або кайлаках-утижках (коротко утятих ковбках), аби дим, що збирае ся пiд стелиною, не вигризав очей. У такiй хатi стелина i горiшнi части стiн темно-вишневi вiд диму. Вiд диму, що в усiх хатах iде з хоромiв на пiд, прикурюють ся хороми i цiлий побiй зi споду; обрубина i пiддаше стають вугляно-чорнi, висша часть побою темно-вишнева, а у споду пристелинi яснiща».

Далеко не привабливiшою була ситуацiя у вирiшеннi внутрiшнього житлового простору бойкiвськоi курноi хати. Дослiджуючи 1904 року Бойкiвщину, І. Франко описав курну хату бойкiв: «Кiмната, хоча й доволi простора, влаштована дуже негiгiенiчно, мае здебiльшого низьку стелю, малi нерухомi вiконця (ще в ХVІІІ столiттi всi вони були без скляних шибок, а тiльки обтягнутi тваринними мiхурами), i пiч без комина, тож дим iде просто на кiмнату, наповнюе ii всю пiд час кожного палення, особливо верхню частину, приблизно врiвень з ростом людини (мiряючи знизу). Внаслiдок цього стiни, починаючи з цiеi висоти, зовсiм чорнi та вкритi сажею; нижня частина iх також не тинькована, лише дерево обшкрябують склом або рiчковими черепашками i миють гарячою водою»[32 - Франко І. Етнографiчна експедицiя на Бойкiвщину. Зiбрання творiв: у 50 т. Киiв, 1982. Т. 36. С. 84–85.].

Внутрiшне облаштування курного житла селянина середньоi заможностi з передгiр’я Карпат у колишньому Старосамбiрському повiтi описала польська дослiдниця С. Стретельська-Гринбергова. Курна пiч займала кут мiж пороговою i тильними стiнами. У стелi («повалi») був отвiр («димник»), через який виходив дим. Бiля печi був закритий отвiр до «ями з бульбою». При вхiдних дверях висiла «шафа» (мисник для начиння). Лiжко («постiль») для спання розташовувалось уздовж тильноi стiни хати. Мiж лiжком i боковою частинами печi була вмонтована загорожа для молодих телят. Зверху висiла колиска, до якоi прив’язана крайка, за допомогою якоi старшi, лежачи на лiжку, колисали дитину. Скриня стояла мiж мисником i лавою, стiл – на кутi з’еднання двох нерухомих лав. У зимову пору до хати заводили не тiльки ягнят, а й корову[33 - Strzetelska-Grunbergowa Z. Staromiejskie: ziemia I ludnosc. Lwоw, 1899. S. 431.].

Яскравим прикладом у вирiшеннi iнтер’еру селянськоi хати на Лемкiвщинi е опис, зроблений вiдомим дослiдником цього знедоленого украiнського краю Ю. Тарновичем (псевдонiм – Ю. Бескид): «За порогом з лiвого боку стоiть пiд стiною пiч. Ця курна пiч до печення хлiба, варення страв, а взимi на печi тепло лежати, сушити перемоклу одежу, пряжу, збiжжя, грушки влiтi, гриби тощо. Бiля печi, недалеко порога, е лава, вмурована з пiччю; це т. зв. покутник… З другого боку напроти печi стоiть прича, широке дерев’яне лiжко з соломою або сiнником. На ньому заголовки, перини. Надлiжком – “лiжник’’, вiшак на сокиру, сверлик, вiник тощо. Пiд стелею над дверима е двi банти, грядки. Вiд голови лiжка до протилежного кута кiмнати пiд стiною довга лавка на двох дерев’яних кобицях-стовпцях, пiд вiкнами аж до намiсних образiв. Це груба смерекова (ялова) дошка з дiрками для прядок. На Лемкiвщинi е звичай [як i повсюдно на Украiнi – В. С.] сходитися взимку до однiеi хати прясти лен i коноплi, чесати вовну й пiснi спiвати при працi. Пiд намiсними образами (це образи-iкони Бога Творця, Пречистоi Дiви, св. Миколая, св. Онуфрiя, про створення свiту, Покрови Пречистоi Дiви Богородицi, св. Арханг. Михаiла; в найновiших часах знiмки вiд батькiв i рiднi з емiграцii, вiйська тощо) стоiть стiл-лада. Це висока як стiл скриня, в якiй жiнки переховують свою святкову одежу, вишивки, коралi, ленти, стяжки, з окремим перескринком на грошi, годинник, податковi, асекурацiйнi книжки на рiзнi судовi й господарськi квити-записки, посвiдки, контракти. Лада завжди накрита обруском, бiлим полотенцем (льняним домашнього виробу), в якому завинений хлiб. Цим обруском не годиться зганяти мухи зi стола або вiкна, бо дiти будуть мати лишаi (струпи) на лицi, а старим людям тяжка буде смерть (народне повiр’я на Лемкiвщинi, зокрема бiля Дуклi та глибоко в горах бiля Романова, над джерелами рiки Вислока). Бiля лади стоiть ще одне лiжко для матерi з малими дiтьми. У головах цього лiжка висить на стiнi або стоiть на лавi шафка-мисник. В нiй гарненько поскладанi горшки, миски, баняки, тарелi тощо. Бiля мисника висить на стiнi або на бiчнiй стiнi мисника дерев’яний лижник (поличка на ложки), дуже майстерно зроблений з букового дерева, в якому держаками вдолину висять дерев’янi або бляшанi ложки, вареха до борщу, ситко до вареникiв та ситко до молока. Окремо сiльниця… Для маленьких дiтей призначена колиска у формi коритця, що висить на ланцюгах над постiллю бiля дверей або над материною постiллю, щоб вигiдно було колисати дитину. Дехто мае дерев’яну колиску на гойдаках, совгах, в якiй дитина колишеться на землi. Образи святих висять на стiнi над столом чи ладою; вони займають усю довжину стiни. Лава вiд печi до мисника i стiлець теж мають дiрки для прядок… Курнi хати мають у дасi отвiр для диму, який виходить iз хати крiзь отвiр у стелi, т. зв. вузничка, й отворами в затилку, т. зв. воронка. Вузничка в кiмнатi закрита кочергою (коцюбою), яку за дерев’яну ручку пересувають з боку на бiк, щоб дим мiг свобiдно виходити назовнi»[34 - Бескид Ю. Матерiяльна культура Лемкiвщини. Торонто, 1972. С. 59–64.].

Ось так виглядав iнтер’ер курноi хати за описами дослiдникiв вiд середини ХІХ – до початку ХХ ст. Пiд час польових етнографiчних експедицiй в Украiнськi Карпати i на Покуття нам вдалося зафiксувати курнi хати, в яких облаштування та обладнання були виготовленi водночас iз iхнiм спорудженням. Наприклад, на Старосамбiрщинi у с. Днiстрик зафiксовано курну хату початку ХХ ст. з опаленням «по-чорному». Внутрiшня частина хати зберiгала всi ознаки курного житла. Курна пiч розташовувалась з лiвого боку вiд вхiдних дверей. Темними були прокiпченi вiд диму стеля («повала»), викладена дошками, сволок («грагар»), зруб стiни до верхньоi частини вiкон i по периметру хати. Дим виходив у сiни крiзь вiдчиненi дверi, а далi – на горище («пiд»). У верхнiй причiлковiй частинi горища був зроблений трикутноподiбний отвiр, крiзь який дим виходив з горища назовнi. У хатi глинобитна, добре утрамбована долiвка. Спальне мiсце («пiл») складене з п’яти дощок, укладених вподовж тильноi стiни хати на висотi вiд долiвки 60 см. Дошки влягали поверх двох поперечних брусiв, якi крiпилися до чотирьох, квадратних у поперечному розрiзi, вiдрiзкiв стовбура дерева. Вздовж фасадноi («чiльноi») i причiлковоi («щитовоi») стiн хати розташовувались нерухомi лави. У кутi iх з’еднання стояв масивний стiл-скриня, спереду якого був ослiн («ослон»). Мiж столом-скринею i спальним мiсцем («полом») стояла скриня з опуклим вiком, бiля неi – невелика скринька («куферок») з опуклим вiком. Мисник iз чотирма вiдкритими полицями навiшений з правого боку на сiнешнiй стiнi вiд дверей. На причiлковiй стiнi вподовж висiли пiдряд рiзного розмiру шiсть кольорових репродукцiй iкон («образи») у засклених рамах, якi знизу пiдтримувала поличка («рейка»). На фасаднiй стiнi вмонтованi два маленькi вiконця.






Інтер'ер гуцульського житла



Оригiнальною була гуцульська курна хата iз с. Снiдавка (Косiвщина), побудована 1807 року. Наприкiнцi ХІХ ст. вона належала Тинкалюку Лукiяновi Миколайовичу (1868 р. н.). Про дату забудови свiдчила дата, вирiзана у верхнiй частинi одвiрку вхiдних дверей з боку помешкання. При входi до хати з лiвого боку розташована курна глинобитна пiч, а вподовж тильноi стiни – спальне мiсце пiл («постiль»), збитий iз грубих тесаних дощок, з невеликою опалубкою завдовжки 170 см, завширшки 110 см, заввишки 70 см. У середнiй частинi опалубки вподовж були настеленi дошки, якi лежали на двох поперечних брусах. Масивнi нерухомi «передня» i «задня» лави розташованi уподовж фронтальноi i чiльноi стiн. Два вiконця у фронтальнiй стiнi розмiрами 40 ? 30 см. Двi грядки розташованi над полом i бiля тильного боку хати конструктивно в’еднувались у причiлкову i сiнешну стiни. Жердка, закрiплена до сволока i тильноi стiни хати, нависала над «постiллю». До неi зачiплена колиска. На сволоку вирiзано дату будiвництва хати: «Ставлено мая дня 26 року 1807 бодоване тей дом». Нижня частина сволока вiд дверей i до причiлковоi стiни повнiстю рiзьблена технiкою плоскоi рiзьби, а саме розетки, хрести, стилiзованi гiллячки смереки. Понад вiкнами вподовж фасадноi стiни вмонтована ще одна жердка. У центральнiй частинi тильноi причiлковоi та фасадноi стiн вирiзанi мальтiйськi хрести з криптограмами. З правого боку вiд вхiдних дверей розташована масивна полиця – мисник. Рiзьблений стiл-скриня стояв ближче до центральноi частини помешкання.

Виявлена на Лемкiвщини курна хата була iз с. Ростоцька Пастiль на Великоберезнянщинi. У хатi («хижi») ранiше проживали три сiм’i, а були лише сiни i житлове помешкання. Пiч стояла з лiвого боку вiд дверей, а «челюстями» була повернена до причiлковоi стiни, до образiв. Таке розташування челюстей печi характерне для всiеi Лемкiвщини. Спорадично траплялося й на Бойкiвщинi. Бiля печi вмонтований «пiл» («постiль»). Спали i на лавках, а влiтку i на сiнi в стайнi. Мiж двома сволоками («герендами») прибита жердка («дручок»). Великий поздовжнiй сволок називали «гредкою», а три, розташованi упоперек, – «герендами». На «гредцi» вирiзано хрест. Бiля печi навiшений «ложник» для ложок, поряд – сiльничка. Над полом на стiнi прибита одинарна полиця, яка утримувалася на вбитих дерев’яних гаках. На кутi з’еднання двох лав стояв масивний стiл-скриня («стул»), фасадна частина якого була рясно рiзьблена.

Якiв Головацький, мандруючи зi Львова 1933 року по Галичинi, зупинився на нiч у м. Миколаевi, що входить до меж Опiлля, у хатi мiщанина, житлову частину якоi описав так: «Мiй господар був одним з багатших мiщан; дiм дерев’яний, кладений з ялового дерева, зовнi вибiлений, а всерединi у свiтлицi тесанi стiни. На стiнi вiд iкони Розп’яття, Матерi Божоi i св. Миколи, мальованi тутешнiми народними художниками. Над дверима й над лавою полицi з полив’яними мисками й циновими тарiлками; в кутi за пiччю, на лiжку, сiнник з соломою, накритий бiлим простирадлом, i сiм подушок. Перини нема, бо галицькi украiнцi вважають це непотрiбною розкiшшю: перини не знайдеш навiть у найбагатшого мiщанина чи селянина. Зате евреi та шваби (нiмцi-колонiсти), навiть найбiднiшi, не можуть обiйтися без перини… По другому боцi сiней – так звана курна хата, у якiй дим з печi не виходить комином до сiней, а валить прямо до кiмнати, де висить над головою, як хмара, i крiзь малий отвiр у стелi виходить на горище. Цей незручний спосiб усе-таки потрiбний, а на думку тутешнiх людей, необхiдний при сушiннi льону та конопель, якi розстеляють на обтесаних балках, так званих грядах, та при вудженнi ковбас, сала, цибулi й т. д.»[35 - Головацький Я. Подорож по Галицькiй та Угорськiй Русi. Подорожi в Украiнськi Карпати. Львiв, 1993. С. 26.].

Найважливiше мiсце в курнiй, напiвкурнiй та з опаленням «по-бiлому» («по-чистому») хатi на всiй територii Галичини посiдала застiльна, тобто причiлкова стiна хати, на якiй уздовж навiшували iкони. Перед iконами висiла лампадка або маленька поличка зi свiчкою Це було найбiльш шановане мiсце, свого роду хатнiй iконостас, який задовольняв духовнi потреби в повсякденному життi мешканцiв. Кожну iкону, за винятком курних хат, у яких пiд час палення в печi дим розходився по хатi i вився попiд стелею на висотi вiкон, старалися завiшувати вишиваними рушниками. Мiж iкони закладали освячене зiлля, головки маку, колоски жита, гiлочки калини, а на Гуцульщинi – ще й писанки, топiрцi, тобiвки, весiльнi калачi.

У розташуваннi репрезентативноi стiни з iконами до сходу-пiвдня, печi – захiд-пiвнiч пов’язаний в уявленнях мешканцiв хати iз будовою Всесвiту. Мiсце стола в цiй святковiй зонi було дуже почесним. На ньому завжди мав лежати хлiб, прикритий рушником. За стiл завжди першим сiдав господар хати, поряд нього по старшинству – iншi члени сiм’i. Пiд час весiлля молодих садили на лаву за столом попiд iкони. Стiл першим заносили в новозбудовану хату. Якщо сiм’я з певних причин залишала хату, то стiл залишали на мiсцi, примовляючи: «То господар хати, не можна рухати». Пiд час похорону стiл правив за вiвтар.

Одним iз символiв украiнськоi хати була скриня, що характерно i для галицького краю. Оспiвана в пiснях, казках, переказах, вона вiрно служила домочадцям. Із скринею, крiм суто практичного ii використання, пов’язанi матерiальнi статки i духовне життя мешканцiв, особливо дiвчат, якi готувалися вийти замiж. Повсюдно в Украiнi, попри те, що мальована, рiзьблена чи кована скриня коштувала дорого, батьки все ж купували ii дочцi як частину весiльного посагу. На Бойкiвщинi майбутня дружина вивозила скриню з рiдноi хати «як минуле дiвоцтво свое, як частину могутнього родового вогню, звичаевих устоiв, духовних i моральних засад». Та скриня якоюсь мiрою стане ii символiчною хатою, i коморою серця, i фундаментом новоi сiм’i, новоi родини. У нiй, зокрема, вона зберiгатиме й пахуче зiлля («бразолець»), i йорданське камiння у нiй складатиме, i пупчики своiх майбутнiх дiтей, щоб як виростуть, самi iх порозв’язували (при цьому промовляеться: «розв’яжи розум»).

Одночасно з будiвництвом курноi чи напiвкурноi хати виготовляли облаштування та обладнання iнтер’еру, яке складалось iз вбудованих i напiввбудованих меблiв: лав, постелi (пiл), стола, скринi, жердки, мисника, ослонiв, гряд тощо. Наприклад, у курнiй хатi монтували лави – передню, вздовж фасадноi стiни, i бокову, вздовж причiлковоi. Часто основа лави спиралася на пiдставки, вимуруванi з глини, камiння i глини, круглякiв iз вiдрiзка стовбура дуба, смереки, граба або колених iз стовбура i тесаних сокирою прямокутних «ковбанiв», якi з’еднували iз зрубом хати або вкопували в долiвку. На такiй лавi спали члени великоi сiм’i, на нiй займалися рiзноманiтними господарськими справами. Частiше за все на лавi газда ремонтував взуття, жiнка шила, вишивала i пряла. На передню лаву iнколи ставили бокову дошку мисника, вiдро з водою. Мiсце на лавi навпроти стола вважалося почесним. У недiлю i релiгiйнi свята лаву застеляли домотканим полотном чи «дорiжками».

Своерiднiстю внутрiшнього вигляду iнтер’еру Галичини визначаеться також вирiшенням таких елементiв хати, як стiни. Наприклад, стiни хати на Гуцульщинi найчастiше вiдкритi з обох бокiв i тiльки в серединi житлового примiщення, зведеного iз колод, стiни мастили глиною або тинькували. Стiни, зведенi у зруб iз протесаноi деревини, у помешканнi гемблювали. Таку хату гуцули називали двояко: «мита хата», «гиблена хата», Стiни й стелю хати кожна господиня мила два-три рази на рiк. Спершу промивали гарячою водою, потiм – розсолом iз квашеноi капусти (вбивае шашiль i комах-паразитiв) i ще раз холодною водою. Стiни з протесаноi деревини мастили бiлою глиною, а у серединi ХХ ст. бiлим вапном. Стiни з колод усерединi хати тинькували («мащена хата»), мазанi стiни бiлили також вапном i бiлою глиною. На стiнах розвiшували рiзноманiтнi прикраси.

У тих бойкiвських хатах, де стiни були заввишки 3 м, iм надавали нахил усередину. Їх не бiлили, а тiльки мили, т. зв. «мита хата».






Пiч у хатi, с. Мшанець, Старосамбiрський р-н (Бойкiвщина).



Варто зауважити, що в зазначений перiод найдовше курне i напiвкурне житло функцiонувало на Бойкiвщинi та Лемкiвщинi i спорадично траплялося на Гуцульщинi, Покуттi, Опiллi, Надсяннi та пiдгiрськiй частинi Украiнських Карпат. Наприклад, хата, побудована наприкiнцi ХІХ ст. у с. Велике (Старосамбiрщина) Надсяння, первинно була курною. Переобладнана у курну в 30-х рр. минулого столiття, у якiй демонтували курну пiч i побудували нову, з комином, дим iз якоi виходив у сiни. Розташування облаштування та обладнання було характерним, як i на всiй територii Галичини. Характерною ознакою були локальнi назви предметiв та iхнiх складових. Скринi в основному були на дерев’яних колесах, розписнi; зрiдка траплялися рiзьбленi, якi закуповували в майстрiв iз Бойкiвщини. Колиски первинно були пiдвiсними, iх плели з лози або збивали з дощечок, а в 40-х роках ставили на землю.

Такi змiни в опаленнi вплинули на облаштування, обладнання та оздоблення хати. Замiсть нерухомих лав виготовляють пересувнi, без опертя або з опертям i пiдлокiтниками – так звану лаву-канапу, лаву-«шафарню», лаву-«бамбетль».

З виведенням диму поза межi житловоi кiмнати жердки декорують навiшуванням на них рiзнокольорових тканин, вишиваних рушникiв, лiжникiв, верет, килимiв, святкового одягу або просто все це тримають у скринi, яку занесли з комори до хати.

У такий перехiдний перiод вiдбувалися змiни в облаштуваннi. Нерухомi «поли» («постелi») витiсняють переноснi, доволi простi за формою, розмiрами та з’еднаннями дерев’янi лiжка. Дитячу колиску встановлюють на землi, з’еднуючи ii з додатковими стацiонарними пристосуваннями. Змiнюються розмiри, форма, функцii мисника. Часто замiсть скринi використовують шафу. Хату освiтлювали гасовою лампою зi склом замiсть примiтивного каганця. Як гас, так i лампи зi склом коштували дорого. Але iз збiльшенням iхнього промислового виробництва у 20–30-х рр. ХХ ст. вони поступово стали набутком у кожнiй хатi. Але навiть i напiвкурне житло галичанина справляло недвозначне враження. Ось як описуе хату 1826 року iз с. Суходiл на Перемишлянщинi (яке етнографiчно в зонi Опiлля) письменник Іван Керницький, який вимушений був емiгрувати до США у 40-х рр. ХХ ст.: «Мiсто комина стоiть чубате бузькове гнiздо. Дим з-пiд бовдура мандруе собi на пекарню, звiдтам до сiней, з сiней на вишку, а з вишки шпарами тiкае на вольний свiт. Димом перепоений тут кожний кiлок, кожна стеблинка. Димом пахне цiла хата. На вишцi всi крокви i банти густо присипанi сажею. Як стукнете дверима, та сажа паде вам на голову. Дверi важкi, скрипливi, з деревляним засувом. За дверима, на кiлочку, висять торiшнi посвяченi вiнки. Пiд стрiхою позатиканi “Божi листи’’ i старi, цiсарськi корони. Якщо хочете ввiйти в свiтлицю, то напевно стукнетеся лобом до низенького одвiрка. Вашi очi, що привикли на дворi до ясного свiтла, зразу не побачать тут нiчогiсiнько. Крiзь малi вiконця, прислоненi черешневим вiттям, лиш вряди-годи закрадаються до хати цiкавi, соняшнi зайчики. Аж пiзнiше ви запримiтите зараз бiля дверей здоровенну пiч, що з усякими грубками, а припiчками, а запiчками розсiлася як печериця на пiв хати. Коло печi звисае вiд стелi довга жердка, а на нiй всi хатнi достатки. І дiдова полотнянка, i бабин кожух, i Орисинi черевики “на корках’’, i Михасевi жовтi мешти… Широка постiль застелена бiлим рядном, а копиця з подушок сягае аж до самоi стелi. На цiй постелi прийшло на свiт багато крепких Маланюкiв. А на тiй дубовiй лавi клалися на вiчний сон iхнi батьки… Но отсiй скринi, залiзом кованiй, свiтилися за iх душi восковi свiчки, а дяки читали псальми… Сiру, задимлену стелю пiддержують три сосновi трами. Помiж щiлинами, що поробилися в трамах, переховуе Сенько Маланюк найцiннiшi своi документи: податкову книжку, кобилячу легiтимацiю i позови зi суду. На середущiм трамi видовбаний Хрест i Боже Провидiння, а збоку такий напис: “Благослови Господи дом сей i живущi в нем раби Божiя Йоана Маланюка i жену його Катарину. Дня 15. апрiля 1826 года’’. Попiд стелю рядочком навколо свiтлицi поприбиванi образи. Усi в порохнявих рамах, вкритi порохом i павутинням. Сновигаються по них павуки та влiзливi мухи. Святим угодникам вiд старости почорнiли свiтлi обличчя й померкли очi. Кожний образ пообтиканий з усiх бокiв ще малими образочками, так, що всiх святих, менших i бiльших, можна тут начислити до двiста. Мiж св. Варварою а преподобним чудотворцем Миколаем висить одна, дуже сумна картина. Намальований тут небiщик Франц-Йосиф…»[36 - Керницький І. Стара хата. Новела. Локальна iсторiя. 2018. № 1. С. 86–88.].

Облаштування бойкiвськоi напiвкурноi хати на початковiй стадii ii реорганiзацii ще мало чим вiдрiзнялося вiд курноi. Адже змiни вiдбувалися поступово, що залежало передовсiм вiд матерiального становища мешканцiв хати. Наприклад, ось як виглядало облаштування та обладнання напiвкурноi хати, збудованоi в серединi ХІХ ст. (ранiше курноi) у с. Семечiв (Долинщина). Ранiше в хатi була долiвка («натiк»), реконструюючи житло намостили пiдлогу. Напiвкурна пiч розташовувалась з лiвого боку вiд вхiдних дверей. Дим виходив у сiни. Бiля печi, у тильнiй стiнi, прорубане маленьке вiконце («запiчне») 30 ? 40 см, яке слугувало для огляду городу, саду. «Пiл» замiнили на дерев’яне лiжко («постiль»). Жердки i грядки зняли. Уподовж фасадноi та тильноi стiн на своему традицiйному мiсцi стояли нерухомi лави. Стола, який стояв у кутi мiж лавами, перенесли до мисника-шафи («шамбарок»), який замiнили на шафу-«креденс». Уздовж причiлковоi стiни набили поличку-рейку, на якiй виставили кольоровi iкони на паперi та в рамах, пiд кутом. На Івана Купала за iкони запихали свячене («тучне») зiлля – по двi стеблинки за кожну. Потiм це зiлля вкидали у воду, коли перший раз купали дитину, щоб «тучне» (здорове) було. Або давали його худобi, щоб лiпше виглядала та молока багато давала.

На Гуцульщинi в с. Соколiвка (Косiвщина) до печi, з виведенням диму в сiни, у 30-х рр. ХХ ст. почали примуровувати вiдкриту плиту. Тодi ж монтували подвiйнi вiкна. Пiдлоги настеляли скрiзь. Уподовж тильноi i фасадноi стiн звисали жердки: «верпеч» – над пiччю, «вервiкон» – понад вiкнами. Замiсть полу ставили дерев’яне лiжко на високих нiжках. У будень його застеляли веретами, лiжниками. Подушки були лише в заможних селян, а бiднiшi пiдкладали пiд голову кептар або лiжник. На свята стiл застеляли «взiрцевою» скатертиною з вишивкою, у будень – простою без вишивки. За Австрii iкони («образи») вiшали похило, наставляли на рейку i на шнурочок до цвяшка у стелi, а за Польщi – рiвно до стiни. По стiнах навiшували розмальованi тарелi i горнята. На центральний сволок клали хлiб, на Рiздво i Великдень – калачi. Переобладнуючи стару дерев’яну курну хату, ii зсередини оббивали лiщиною («лiскою»), тонкою дранкою та поверх мастили рудою глиною, змiшаною з пiском, кiзяком та дрiбно нарiзаною соломою. Стiл робив сiльський столяр, який уже виточував нiжки, хоча iнколи це робив на чотири гранi. Спереду в царговiй частинi стола робили двi шухляди. Якщо стiл був завдовжки 2 м, то його називали «гостинним». У стола-скринi, який ще залишився iз курноi хати, нiжки («лаби») не рiзьбленi, а тiльки передня частина. Бiля вхiдних дверей замiсть мисника навiшано мисник-шафу, а понад дверима утримувалася полиця «з хвостом», подiлена на п’ять вiконець, у якi вставленi розмальованi фаянсовi тарелi. Пiдвiсну колиску замiнили на стоячу. Свiтили гасовою лампою, рiдко – каганцем.

Продовжуючи аналiз iнтер’еру гуцульського народного житла кiнця ХІХ – першоi половини ХХ ст., яскравим прикладом стане опис швейцарського мандрiвника Ганса Цбiндена «Мандрiвка по гуцульських горах», здiйснений 1933 року, стосуеться напiвкурного житла: «Низенькими, заледве пiвтораметровими дверима, начеб призначеними для карликiв, входимо до хоромiв, звiдки веде вхiд до двох кiмнат iз одноi та другоi сторiн. Бiльшiсть гуцульських хат складаються з цих трьох примiщень. Побiлена глиняна пiч – висунена далеко на середину; посеред неi отверта челюсть, що служить за вогнище, а над нею стоiть широкий, дивноi породи виступ. Двое чепурненьких та гарних дiтей виглядае цiкаво з-за печi, де в них своя лежанка та свiй потайний куток; там панують казковi настроi та живе жахливий свiт примар. Вздовж стiни стоять широкi лавицi, що служать рiвночасно за лiжка. Справжнiх лiжок майже нема. Цi лави застелюють газдинi товстими вовняними лiжниками, iз прекрасними фiялковими, темно-зеленими та чорними взорами, що iх самi тчуть на своiх таки верстатах. Тут висять образи святих, деякi мальованi на склi. На полицях, вздовж стiн, понакладанi миски i жбанки, прикрашенi рiзними фiгурними й орнаментальними взорами, а деякi iз зображенням церков iз численними банями, що скупчуються, наче якiсь орiентально-фантастичнi небеснi мiста. Прекрасно виглядае чистенька дерев’яна стiна iз золотим вiдблиском. Верхнi круглi бруси, перепилованi наздовж пнi, творять внутрi гладку, мов гембльовану, щiльно збиту поверхню; нiхто й не пiзнав би, що це проста сокирняцька робота. Бiля вiкна стоiть коливорот, а на лавицi куделя та веретено. Тчуть i прядуть самi гуцулки, давнiше вони ще й забарвлювали вовну рослинними та земними фарбами».






Господиня – Параска Павлюк у своiй хатi бiля печi. Косiвський р-н, Івано-Франкiвська обл. 27 вересня 2005 р. Фото Михайла Матiйчука



Як уже зазначалося, напiвкурнi хати на Захiдному Подiллi наприкiнцi ХІХ – на початку ХХ ст. не були рiдкiстю, хоч у зазначений перiод тут переважали житла з опаленням «по-бiлому». Яскравим прикладом iхнього побутування е матерiали, викладенi в дослiдженнi Івана Мартинюка «Мое рiдне село Ценев у Бережанщинi», що вийшло друком 1976 року в Нью-Йорку. Дослiдник досить детально описуе внутрiшне облаштування та обладнання помешкання. Наведемо окремi фрагменти з цiеi працi, якi так яскраво iлюструють iнтер’ер селянськоi хати того часу: «У поздовжнiй стiнi було два вiкна, зверненi до пiвдня, а в причiльних стiнах по одному меншому вiконцю. Дверi вiдчинялись i зачинялись на дерев’яних чопах i мали дерев’яну засувку-воронку. У хатi у вздовжньому напрямi виднiв iнколи вирiзьблений сволок, на йому лежали сволочки. За сволок часто-густо застромляли кужелi, мотовила, Йорданське кропило тощо. В новiших хатах на сволоках були вирiзьбленi кирилично-слов’янським письмом написи, яка родина й котрого року довершувала цю будiвлю. Бiля хатнiх дверей при стiнi стояла глиняна пiч, що складалася з таких частин: бапки, бовдура, верхницi, припiчка та грубка, у якiй держали вугiлля й попiл, так зв. каглою, до сiней i вiдтак на горище, “вишку’’, отже в хатi не бракувало густого диму. Не без причини такi хати звали “курними’’. В старих хатах взимку огрiвали так зв. грубою, що мала невеличкий отвiр у сiнях; палили в нiй солом’яними скрутлями. Коли ще не було сiрникiв, добували вогонь з помiччю кресала iз твердого кременя i губки. Із кременя iскра падала на суху губку, вiдтак ii роздували i здобували вогонь. Вдавнинi селяни розпалене деревне вугiлля завивали у шматинку, клали до горщика i так переносили з хати до хати… Новий стиль сiльськоi хати не вiдбiгав далеко вiд старого: усунено стару грубу, передiлено сiни на двi половини, так зв. сiни й сiнки, тобто кухонку, в хатi поставлено огрiвальну пiч iз залiзною плитою, на якiй варили страви. Проте в самiй хатi залишалася та сама простота: звичайний стiл, скриня, де зберiгали святковий одяг, полотна й жiночi нашийники, медальйони i коралi, при стiнах лави, при столi – ослiн; в кутку причiльноi стiни стояло лiжко – прiча, на йому спали батьки, а решта родини спала до долiвцi. Постiль накривали бiлою, iнодi мережаною веретою власного виробу. Зверху лежали горою подушки, приоздобленi гарною вишивкою. Над постiллю на жердину вiшали одяг. У тому часi не було в Ценевi нi одноi хати, що мала б дерев’яну пiдлогу; долiвку вимазували жовтою глиною, пiдмiтали березовою мiтлою. Хатне смiття виносили лише перед заходом сонця. Скринi здебiльша фарбували вишневою, iнодi темнозеленою барвою. Ключi вiд них держали господинi. В кутку бiля дверей стояв мисник, в якому переховували ложки, миски та молошники, а поруч мисника – цебрик, в якому мили посуд. В кутку стояли мiтли, коцюби i лопати, взимi були ще прислицi, кожiлки, мотовила, на якi господинi мотали прядиво. Причiльна стiна була заповнена образами, перед якими вранцi i ввечерi молились. Понад дверями висiла полиця з дереворитним передком, на якiй завжди лежав хлiб. У молодих людей була ще в хатi колиска, в якiй виколисували селяни своiх дiтей».






Інтер’ер житла Захiдного Подiлля (с. Заздрiсть, Теребовлянський р-н)



Розташування предметiв облаштування та обладнання в iнтер’ерi народного житла Покуття характерне для всiеi територii Галичини. Вiдмiнностi спостерiгаемо в декоративному вирiшеннi: рiзьба на деревi, тканинах, керамiчних виробах, архiтектонiцi опалювальних пристроiв, у формах предметiв облаштування та обладнання, iх кiлькостi тощо. Слiд наголосити, що предметне заповнення, форми меблiв – як, наприклад, скринь, – iхнiх форм рiзьблених деталей дитячих колисок, жердок, сволокiв, тканин тощо, особливо низинноi частини лiсостеповоi Косiвщини, а також Коломийщини i Снятинщини, е характерним iз вирiшенням iнтер’еру народного житла Гуцульщини.

На Покуттi, у селах Росохач, Вiльхiвцi (Городенкiвщина), якщо хата складалася з двох житлових помешкань, то в тiй, що жили, означували «стара хата», а у якiй не жили, залишали чистою – «нова хата», або «перша хата» – «друга хата», «вища хата» – «нижча хата», «хатчина» – «хата». Дим з печi виводився через каглу в сiни, а звiдти пiдiймався на горище i через отвiр у солом’яному даху, який не зашивали снiпками, званий «димник», виходив назовнi, розповiдала респондент Павлюк Катерина, 1921 р. н. Невелике вiконце, вмонтоване бiля печi, на тильнiй стiнi називали «затильне», на причiлковiй – «причiлкове», на фасаднiй – «передне», «основне». Ікони розвiшували вподовж причiлковоi стiни. За них на Трiйцю затикали квiти («ружi»), за сволок – квiти-«паничi», а на землю настеляли листя з явора. Пiч i припiчок у буднiй день застеляли бiлою веретою, а «писаною», або ще звали «павучкою», на якiй поеднували кольори, чорне з бiлим, коричневе з червоним. Лави в будень не застеляли, а у свята на них стелили «налавники». Постiль застеляли «павучковими» веретами. Зверху наставляли 4–5 подушок, «пiшви» яких ткали на верстатi чорними i бiлими нитками Їх наставляли лише на свята, а в буднi тiльки бiлi були. У «хатчинi» була лише кухня, а в «хатi» пiч i кухня. Молодi спали в «хатчинi», а старшi в «хатi». Взимку спали всi у хатi, «тому що тато мали пiв-морга лiсу i шкода було нищити на дрова. Тодi на печi спали старшi, дiти на припiчку по двое. На постелi спали до п’яти осiб – батько, мати i трое дiтей. Стеля ранiше була кладена з дощок. Їi називали «мита стеля». Перед Рiздвом, Великоднем, коли бiлили, то тодi i мили. Брали шмату i в щось воду. Товкли цеглу молотком або сокирою на мiлко дуже. Мийку вмокали у воду, потiм в цеглу i так терли. Це робили тiльки жiнки. Пiч ранiше мама мастила щосуботи, i тiльки бiля комина, де дим виходив, i там де спали. Я на коминi ранiше виробляла квiти з «мандебурки» (картоплi). На нiй ножиком вирiзувала якусь квiтку. У жидiв купували фарбу рiзних кольорiв, яка розводилася на водi. То розводила у мищинках. Потiм «мандебурку» вмокала у якусь i притуляла до комина. Комин мiг бути бiлим або рожевим, а по ньому квiти. А сам виступ на печi («опецок») малювала зеленою. І до низу також зеленою. А дверi, лаву, стiл, вiкна мили водою. Коли донька виходила замiж, батько «винував» ii новим куфром. Їх ранiше робили на колiщатках, але вони не рухалися, а були i без колiщат. Їх не малювали, фарба дорого коштувала. У хатi колись стояв «царок» (мисник) з «шафою» знизу. А зараз кажуть креденць. Колиски ранiше не плели, а колисали дитину в коритi, що для тiста на хлiб була. А вже по вiйнi то плетенi привозили до нас гуцули i торгували за зерно. В колиску настеляли солому або сiно, а зверху кептарик. А бiльше то були колиски з дощинок i побiчниць. Їх зачiплювали пiд сволоком або до жердки над постiллю, щоб зручно було колисати вночi. Хату освiтлювали каганчиками, у якi заливали нафту. Свiтили i «скипками», якi робили iз грубих стебел коноплi. Стебла мочили у водi, витягали, сушили, обдирали шкiрочку i палили. Їх називали «коловатницi». Тато тримали ту «коловатницю» бiля мами, коли вона щось робила в хатi, коли було темно.

Отже, наведений матерiал з усiх теренiв Галичини дае пiдстави стверджувати, що традицiйний iнтер’ер народного житла украiнцiв цих етнографiчних районiв мае спiльнi риси у плануваннi внутрiшнього житлового простору – розташуваннi печi, облаштуваннi та обладнаннi, що е характерним для загальноукраiнського простору. Водночас кожний етнографiчний район мае своi локальнi особливостi, якi виокремлюють iнтер’ер народного житла з-помiж iнших. Це залежало насамперед вiд природно-географiчного середовища, соцiально-економiчного розвитку, етнокультурних контактiв з iншими етносами краю.




Традицii трудовоi взаемодопомоги. Роман Тарнавський


Висвiтлення питань, пов’язаних iз традицiйним громадським побутом етносiв, завжди було одним iз прiоритетних завдань для з’ясування iхньоi культурно-побутовоi самобутностi. Особливого значення при цьому народознавцi надавали дослiдженню таких звичаiв, як толока (скликання гурту односельцiв для виконання термiнових трудомiстких робiт) i супряга (тимчасова кооперацiя господарiв, найчастiше двох сусiдiв, якi не мають достатньоi кiлькостi робочоi худоби або реманенту, через що об’еднуються для почергового виконання певних робiт), якi грунтуються на добровiльних засадах вiдробiтку.

Локальнi особливостi звичаiв трудовоi взаемодопомоги можна чiтко простежити за матерiалами з рiзних етнографiчних районiв чи пiдрайонiв, якi рiзняться, зокрема, природно-географiчними умовами (адже вони впливали на специфiку традицiйно-побутовоi культури). У цьому контекстi важливим е дослiдження вказаних звичаiв на територii Галичини, яка, з iсторико-етнографiчного погляду, включае галицькi частини Лемкiвщини, Бойкiвщини i Гуцульщини, Покуття, Опiлля, Надсяння, галицьку частину Волинi та Захiдне Подiлля.

Толока i супряга були найважливiшими формами трудовоi сусiдськоi взаемодопомоги на теренах Галичини у другiй половинi ХІХ – першiй половинi ХХ ст. Вказанi звичаi мали багато рiзновидiв, якi систематизуемо за виконуваною роботою на двi великi групи: взаемодопомогу пiд час будiвництва i взаемодопомогу пiд час сiльськогосподарських робiт. Останню з них, – на основi народного господарського календаря украiнських селян, – можна подiлити на веснянi, лiтньо-осiннi та зимовi роботи. Своею чергою, усi толочнi роботи можна систематизувати також за статево-вiковим критерiем iхнiх учасникiв: переважно чоловiчi, жiночi, молодiжнi та мiшанi. Поширенiсть i специфiка тих чи тих рiзновидiв трудовоi сусiдськоi взаемодопомоги на рiзних теренах була спричинена природно-географiчними умовами, мiсцевими традицiями.

На основi аналiзу джерел, у тому числi польових етнографiчних матерiалiв, можемо твердити: на територii Галичини термiн «толока» (на Покуттi та Захiдному Подiллi вiдома й така його форма, як «клака») у значеннi трудовоi сусiдськоi взаемодопомоги поширений нерiвномiрно, i передусiм на теренах, де переважало каркасне будiвництво – «з дерева, глини та соломи» (виготовлення глиняного замiсу та глиняно-солом’яних валькiв, зведення споруди з iх використанням). Натомiсть на територii переважання зрубного будiвництва слово «толока» у значеннi трудовоi сусiдськоi взаемодопомоги вживали рiдко (найчастiше для позначення допомоги пiд час валькування глиною стелi): замiсть нього вживали слово «помiч» (наприклад, на Бойкiвщинi) або словосполучення «на охоту» (на бiльшiй частинi Надсяння). На означання трудовоi сусiдськоi взаемодопомоги пiд час бiльшостi сiльськогосподарських робiт у Галичинi використовували рiзнi локальнi назви, наприклад «комашня», «чистилi», «сiкалi», «боболущики», «пiродрахи» тощо. Виняток становили жнива. Проте слово «толока» вживали для окреслення жнив у фiльварках, тому таке явище е, скорiш за все, пiзнього походження.

На означення супряги як звичаю трудовоi взаемодопомоги в Галичинi побутували iменники «спрягання», «спiлка» тощо, а також iхнi дiеслiвнi форми («спрягатися», «спiлкуватися»).

Будiвництво – одна з найбiльш трудомiстких i витратних робiт у життi селянина, вимагало взаемодопомоги мiж представниками сусiдськоi громади: супряги – пiд час транспортування будiвельного матерiалу, толоки – пiд час зведення жител i господарських споруд. Особливостi взаемодопомоги пiд час будiвництва на рiзних украiнських етнiчних землях залежали вiд його технiки, пов’язаноi, у тому числi, з будiвельним матерiалом.

На Гуцульщинi, Бойкiвщинi та Лемкiвщинi, де переважало зрубне будiвництво з круглякiв, «плениць» чи брусiв iз дерев хвойних порiд, основнi роботи виконували майстри-будiвельники. Сусiди допомагали виконати певнi пiдсобнi роботи. Найпоширенiшою взаемодопомогою пiд час будiвництва на цих теренах було транспортування будiвельного матерiалу.

На Бойкiвщинi газда, який планував будувати нове зрубне житло, просив односельцiв допомоги пiд час перевезення деревини з лiсу на мiсце майбутнього будiвництва. Мешканцi села, якi мали таку можливiсть, iхали «за добре слово» по дерево й звозили його, а газда частував iх, i обов’язково – горiлкою. Допомогти привезти колоди («кльоци») могло прийти до 15 «фiрманiв». Для транспортування будiвельних матерiалiв селяни часто вдавалися до супряги, адже тягти колоди однiй тваринi було важко. Якщо господар купував уже збудовану хату, яку потрiбно було розiбрати на деревину, чи розбирав старе житло, щоб на його мiсцi збудувати нове, родичiв i сусiдiв скликали «валяти хату».

Пiсля звезення будiвельного матерiалу на мiсце будiвництва визначали день закладання пiдвалин («закладщини», «заклащина», «закладини»). Зазвичай, «заклащина» припадала на суботу чи п’ятницю, i в жодному разi не на понедiлок, який вважався важким днем. Це була перша колективна робота пiд час будiвництва – вiдбувалася толокою за участi мешканцiв «кутка» села. Пiсля закладання пiдвалин господар частував майстрiв i iхнiх помiчникiв. Цiкаво, що на Бойкiвщинi в давнину це частування робили на переднiй пiдвалинi, а наприкiнцi ХІХ – на початку ХХ ст. – на столi, поставленому посерединi дiлянки, призначеноi для майбутньоi будiвлi. Бойки вiрили: що кращою буде ця гостина, то бiльше достатку буде в новiй хатi.

На Покуттi стiни хат зводили з «кругляка» чи «у вугли» (в зруб), або «у замiть» (в стовпи). З обох бокiв iх обмазували товстим шаром глиносолом’яного замiсу. Побутували й «битi хати» – будiвлi з глинобитними стiнами. Для будiвництва з використанням глини покутяни скликали «толоки». На теренах контактноi зони Покуття i Бойкiвщини будiвництво з дерева здiйснювали майстри-спецiалiсти, а «толокою» родичi та сусiди допомагали пiд час валькування глиною стiн i стелi: «Помагают хату будувати. То – «толока». […] Хати з дерева будували. В нас так: стiни обмазанi i знадвору, i зсередини хати. Сусiди приходили помагати глину мiсити. Кiньми мiсили: зроблять таку яму, кiнь там ходить i ногами мiсить. А як не, то люди ходять i ногами глину мiсять» (с. Росiльна Богородчанського р-ну Івано-Франкiвськоi обл.)[37 - Архiв Львiвського нацiонального унiверситету iменi Івана Франка (далi – Архiв ЛНУ iменi Івана Франка). Ф. Р-119. Оп. 17. Спр. 364-Е. Арк. 2.].

На Надсяннi, де у другiй половинi ХІХ – першiй третинi ХХ ст. переважала зрубна технiка будiвництва, а зрубно-каркасно-дильоване будiвництво зi соснових пластин застосовувалося спорадично, селяни йшли «на охоту», скликали «помiч», здебiльшого, для заготiвлi деревини i звезення ii на мiсце будiвництва, а «толоку» влаштовували для виготовлення глиняного замiсу i валькування ним стелi («повали»): «Будувати помагали, то «толока»: зi села хлопи сходилися, iх просили на будову. Повалу глиною мазали. То сусiди приходили глину мiсити. І стiни тинькували глиною. Мазали хату i зверху, i зсередини, як хто хотiв. І то толока була» (c. Ятвяги Мостиського р-ну Львiвськоi обл.)[38 - Архiв ЛНУ iменi Івана Франка. Ф. Р-119. Оп. 17. Спр. 368-Е. Арк. 40.].

На теренах сусiднього Опiлля, де переважали каркасно-валькованi будiвлi, були поширенi «толоки» пiд час зведення житла i господарських споруд: «щоб не чiпало землi», на неi насипали полову, на якiй мiсили глину; жiнки «толочили» вальки, перекручуючи солому з глиною на дошцi, а чоловiки заплiтали ними каркас стiни.

На Захiдному Подiллi у другiй половинi ХІХ – першiй третинi ХХ ст. переважало каркасне будiвництво iз глиняно-солом’яних «валькiв» («балабухiв», «галамуцiв»). «Балабухи» й «галамуци» вiдрiзнялися за розмiром i формою: першi були кулястi, дiаметром до 15 см, другi – видовженi й завдовжки до 30 см. Для звезення дерева, камiння та iнших будiвельних матерiалiв, виготовлення глиняно-солом’яних «валькiв» i зведення з них жител i господарських споруд обов’язково скликали «толоку». На глинянi роботи кликали вiд двадцяти до п’ядесяти осiб. Поблизу мiсця будiвництва викопували неглибоку яму, до якоi засипали глину, пшеничну полову чи «трину» (дрiбну солому), заливали воду й заводили коня, який мав перемiшувати iх. Чоловiки подавали готовий замiс жiнкам, якi м’яли у ньому житню або пшеничну солому, формуючи «вальки». Готовi «вальки» чоловiки заплiтали за патики каркаса стiн. Вiдтак, як звели стiни, готували iнший глиняний замiс – з глини, полови, води i висушеного кiнського кiзяка («конякiв»). Цю сумiш мiсили ногами толочани, переважно жiнки. Нею вирiвнювали стiни й чекали, щоб вони добре висохли. Хату «толокою» могли завалькувати за два-три днi.

На галицькiй частинi Волинi найбiльшого поширення традицiйнi толоки набули з розповсюдженням каркасноi технiки будiвництва. У другiй половинi ХІХ – першiй половинi ХХ ст. «толоки» пiд час будiвництва тут подiлялися на «чоловiчi» (зведення дерев’яного каркаса споруди) i «жiночi» (виготовлення глиняно-солом’яних валькiв i заповнення ними каркаса стiн, вирiвнювання стiн глиною, валькування стелi). Замiс для валькування стiн i стелi толочани мiсили ногами або за допомогою коней. У першому варiантi, для зручностi на подвiр’i розстеляли велике домотканне полотно, на якому жiнки й перемiшували ногами глину з водою i половою.

Украiнськi селяни вдавалися до звичаiв взаемодопомоги й пiд час пошиття стрiхи соломою. На Бойкiвщинi господар, якому потрiбно було виконати цю роботу, ходив по сусiдах i «просив околотiв». Односельцi приходили допомогти йому зробити «китицi» чи «снiпки» зi соломи (в’язати iх допомагали й жiнки), пошити стрiху. Взаемодопомоги потребувало й виготовлення глиняного замiсу для формування печi. Односельцiв кликали на допомогу й пiд час копання криницi: серед толочан обов’язково був майстер, якому платили, iншi робiтники працювали тiльки за частування.

Неодмiнним атрибутом толок пiд час будiвництва був обряд «вiхи». Наприклад, у селах пограниччя Бойкiвщини i Покуття, як ставили крокви («кiзли»), до однiеi з них («до сходу сонця») головний майстер крiпив (прибивав або прив’язував) «косицю» – cмерiчку, сосенку, яличку чи ялинку, за якою до лiсу ходив газда. Газдиня чи його донька прикрашали ii квiтами, стрiчками, колосками збiжжя, калиною. Поставити «косицю» мав саме головний майстер, адже вiн розпочинав закладати хату. Якщо майстер ставив «косицю», то примовляв спецiальнi слова, вiдомi йому саме до цiеi подii. Пiсля встановлення «косицi» газда робив толочанам гостину, на яку подавали горiлку i голубцi. Коли стрiху покривали, «косицю» знiмали i спалювали в печi або чiпляли на плодове дерево, але викинути ii не могли.

На Надсяннi селяни вважали: якщо поставлено останню крокву, то закiнчено будiвельнi «дерев’янi роботи», а тому ставили «букет», «вiнець», «май», «квiтку». Майстер-будiвельник прив’язував його до крокви. За це йому затягали на гору горiлки. Пiсля встановлення цiеi «вiхи» господар влаштовував робiтникам частування. Якщо покривали стрiху, то будiвельну «вiху» знiмали й господар спалював ii.

На Захiдному Подiллi будiвельну «вiху» називали «квiткою», або «вiнком». Їi робили iз зiлля та квiтiв, прикрашали колосками. Цю «вiху» ставили не лише пiсля зведення крокв, а й пiсля закладання пiдвалин, валькування стiн. Практика ставити «квiтку» пiсля валькування стiн на Захiдному Подiллi була доволi поширеною. Толочани ставили ii у пiдпертий цеглинами глечик «на вуглови хати, який зi сходу». Натомiсть «квiтку» пiд час зведення дерев’яного каркаса стрiхи ставив майстер, чiпляючи ii до палицi, яку прибивав або прив’язував до крокви. На вiдмiну вiд звичайного годування робiтникiв пiд час роботи, пiсля «квiтки» гостина була урочистою – зi спiвами й танцями.

На тих теренах, де було поширене валькування стiн глиняно-солом’яним замiсом, пiсля завершення роботи («коли кончили мастити») i встановлення на однiй iз стiн (найчастiше причiлковiй) будiвельноi «вiхи», толочани веселилися та жартували, зокрема, обмазували одне одного глиняним замiсом. Респонденти зi Захiдного Подiлля розповiдали: «То були такi жарти i смiхи з глиною. Мазали господарiв глиною i поздоровляли. І глиною обкидали, i водою обливали» (c. Криве Пiдволочиського р-ну Тернопiльськоi обл.)[39 - Архiв ЛНУ iменi Івана Франка. Ф. Р-119. Оп. 17. Спр. 366-Е. Арк. 28.].

Усi сiльськогосподарськi роботи, що потребували взаемодопомоги, можна систематизувати вiдповiдно до народного господарського календаря украiнських селян.

На рiзних теренах Галичини була вiдома взаемодопомога для внесення у грунт органiчних добрив: допомога тягловою силою, транспортними засобами, пiд час навантажування на останнi гною, його розкиданнi. Найчастiше гнiй вивозили взимку, коли селяни були вiльнi вiд бiльшостi сiльськогосподарських робiт.

Оранка була однiею з найрозповсюдженiших на украiнських етнiчних теренах супряжних робiт. Їi особливостi залежали вiд ландшафтних умов i грунтiв. У другiй половинi ХІХ – першiй третинi ХХ ст. для оранки використовували двох коней i двi людини: одна з осiб йшла за плугом, друга – провадила коней. Респонденти з Бойкiвщини стверджують, що про спрягання кiньми домовлялися в перший понедiлок Великого посту, пiсля проводiв Сирного тижня: «В недiлю гостилися, а в понедiлок обговорювали, що я з тобов ся спрягаю, а ти зi мнов» (с. Головецько Старосамбiрського р-ну Львiвськоi обл.)[40 - Архiв ЛНУ iменi Івана Франка. Ф. Р-119. Оп. 17. Спр. 132-Е. Арк. 24.]. Селяни, що спряглися тягловими тваринами, переважно працювали вже разом увесь сiльськогосподарський сезон – починаючи вiд весняноi оранки i сiвби на ярину й закiнчуючи осiнньою оранкою i сiвбою на озимi культури.

Як один iз проявiв турботи сiльськоi громади про своiх членiв, особливо сирiт i вдiв, можна розглядати звичай трудовоi взаемодопомоги «вдовин плуг» («вдовин день»), який за своiм характером близький до толоки i пов’язаний зi супрягою. На Бойкiвщинi зорати вдовам i сиротам допомагали найчастiше на свято весняного Юрiя (6 травня), тобто на четвертий тиждень пiсля Благовiщення. На теренах бойкiвсько-покутського пограниччя «вдовиним днем» було також свято весняного Юрiя: «На Юрiя – то “вдовин день’’». То вдовi орють. А собi, то на Юрiя немае права робити, бо свято. Сиротам могли на Юрiя помогти в роботах, вдовi, а собi на Юрiя не робили» (c. Росiльна Богородчанського р-ну Івано-Франкiвськоi обл.)[41 - Архiв ЛНУ iменi Івана Франка. Ф. Р-119. Оп. 17. Спр. 364-Е. Арк. 10.].

З другоi половини ХІХ ст. у громадському побутi украiнцiв поширилася взаемодопомога пiд час садiння картоплi. Вона вiдбувалася за почерговим принципом у межах вулиць села.

Селяни допомагали одне одному пiд час косовицi та жнив. Так, перший опис «толоки» на галицьких теренах (а саме – на Бойкiвщинi), який залишив польський помiщик І. Любич-Червiнський у працi 1811 року «Заднiстрянська околиця мiж Стрием i Лiмницею» («Okolica zadniesterska miedzy Stryjem i Lomnica»), стосуеться саме цих лiтнiх робiт: пани запрошували молодь на жнива чи громадження сiна. Пiсля виконання роботи хлопцiв i дiвчат частували горiлкою, органiзовували для них музик. Молодi люди охоче йшли на такi толоки, адже це була можливiсть повеселитися, потанцювати. І. Любич-Червiнський наголошував, що в околицях села Довпотiв (нинi Калуського р-ну Івано-Франкiвськоi обл.) горiлку, яку молодь отримувала за участь у «толоцi», вона не вживала, а зливала у спецiально принесенi для цього фляшки й вiдносила додому батькам. Подiбнi вiдомостi з теренiв Захiдного Подiлля наводив i Якiв Головацький.

Толоки пiд час жнив («обжинки», «дожинки», «дограбки») були одними з найяскравiших з обрядово-звичаевого погляду.

На Захiдному Подiллi на «обжинки», якi справляли на пшеницi чи житi, плели або вiнок круглоi форми, або снопик; iнколи – одразу обжинковi снiп i вiнок. Їх прикрашали стрiчками й несли господаревi, у якого працювали: «Коли робили таку толоку на жнива, то женцi в’язали снiп й вiнок на обжинки. Як скiнчили жати, снiп i вiнок разом несли, чи на фiрi iх везли, з поля до господаря додому. То останнiй снiп, який зiжали – вiн, як i вiнок, або з пшеницi, або з жита, смотря на якiм полю скiнчили. Коли приносили iх, то поздоровляли господаря: “Щоб дав Бог на другий рiк ше кращий врожай’’. […] За вiнок господар давав могорич» (c. Ілавче Теребовлянського р-ну Тернопiльськоi обл.)[42 - Архiв ЛНУ iменi Івана Франка. Ф. Р-119. Оп. 17. Спр. 366-Е. Арк. 12.]. Часто замiсть вiнка для господаря робили «квiтку» зi жменi пшеничних або житнiх колоскiв i квiтiв. Обжинковi вiнки та снiпки, «квiтки» святили в церквi на Спаса або на Успiння Пресвятоi Богородицi, тому «обжинки» мали вiдбутися до цих свят. Потiм обжинковi атрибути могли обмолотити й засiяти отриманим зерном на озимину.

На галицькiй частинi Волинi в останнiй день жнив у господарствах великих землевласникiв дiвчата i жiнки (без участi чоловiкiв) плели житнiй або пшеничний вiнок. Його вкладали на голову однiй iз дiвчат: iнколи тiй, яка найкраще жала, iнколи вибранiй самим паном або з-помiж себе жницями. Крiм вiнка, робили ще два невеликi снопики колоскiв, якi давали до рук двом iншим дiвчатам – «дружкам». Зi спiвами, з поля жницi вирушали до хати господаря. Коли вiн виходив на ганок, то знiмав вiнок з голови дiвчини, брав снопики у «дружок», даруючи iм грошi. Ввечерi для женцiв влаштовували забаву – «толоку»: пiсля напруженоi працi женцi пiд музику танцювали до пiзньоi ночi.

На Надсяннi на «обжинки» у великих землевласникiв женцi плели «вiнок» («вiнець») переважно iз житнiх чи пшеничних колоскiв. Його приносила господарю маленька дiвчинка й одягала йому на голову, вiншуючи: «Щоб ви сi дождали сiяти-орати, а ми обжинати». Господар за «вiнець» давав дiвчинцi грошi. Женцiв чекала урочиста гостина, на яку могли випiкати й спецiальний «коровай». Господар зберiгав обжинковий вiнок, а пiзнiше обмолочував його або згодовував курам. На селянських обжинках вiнок виглядав простiше: селянин-господар обкручував свiй серп житнiми чи пшеничними колосками. Прийшовши додому, вiн встромляв iх до звичайного снопа, який намагався змолотити якнайшвидше: «То насамперед [вiнок] молотили, шоб потiм сiяти. То пiшло в то зерно, шо сi сiяло. І воно пiшло по всiм полi. Знали, шо то жито пiде на насiнне» (с. Оселя Яворiвського р-ну Львiвськоi обл.)[43 - Архiв ЛНУ iменi Івана Франка. Ф. Р-119. Оп. 17. Спр. 177-Е. Арк. 57.].

На Покуттi на «дожинки» «вiнець» робили з жита, пшеницi, ячменю чи вiвса: iхнi колоски прикрашали позолотою, завивали червоною стрiчкою, з якоi усерединi «вiнця» робили хрест. Дiвчина, яка несла його на головi («панна-молода», «княгиня»), мала при собi двох «дружок». Принесений толочанами обжинковий вiнок (особливо пшеничний чи житнiй) господар вiшав у сiнях, зберiгаючи його до весни – вимолоченим iз вiнка зерном селянин розпочинав сiвбу.

На пограниччi Покуття i Бойкiвщини, де серед злакових культур переважав овес, «обжинки» вiдбувалися переважно в серпнi. З останнiх зiжатих пучкiв вiвсяного колосся толочани плели «вiнок» («вiнець»), який прикрашали польовими квiтами, стрiчками, а також колосками пшеницi чи жита. Інколи виготовляли одночасно обжинковi «вiнок» i «косицю» – невеликий снiпок вiвсяного колосся, завдовжки 30–40 см, часто прикрашений пшеничними чи житнiми колосками, польовими квiтами. Респонденти з цих теренiв не мали усталеноi думки щодо якостей особи, яка несла газдi обжинковий «вiнець». Це могла робити будь-яка дiвчина; дiвчина чи жiнка, що вмiють «ладкати файно»; жiнка, що керувала роботою; старша жiнка, яка найкраще жала; обов’язково незамiжня дiвчина; маленька дiвчинка або зi сусiдськоi родини чи з родини господаря. Якщо виготовляли одночасно обжинковi «вiнець» i «косицю», то газдi, який скликав толоку, несли iх двi дiвчини: «молода» – «вiнець», «дружка» – «косицю»: «Як дожинали, коли жали дiвчата, то котра молодша, була дружка, котра старша – була молода. Так придивлялися. Косичку плели. Молода мала вiнець i до вiнця треба було косицю. Косиця – це пучок колоскiв. Дивилися, котра старша, повинна нести вiнець, котра молодша – косицю. Бо старша дiвчина не може йти в дружки молодшiй. Завжди молодша мала старшiй в дружки йти. То з тих дiвчат завжди найстарша – “молода”, наймолодша – “дружка”» (с. Глибока Богородчанського р-ну Івано-Франкiвськоi обл.)[44 - Архiв ЛНУ iменi Івана Франка. Ф. Р-119. Оп. 17. Спр. 364-Е. Арк. 22.].

На Бойкiвщинi, де основною зерновою культурою був овес, господар скликав гурт молодi: хлопцi допомагали косити збiжжя, дiвчата – в’язати снопи. Пiсля закiнчення жнив женцi плели «вiниць» iз вiвсяного колосся i несли його господарю, який влаштовував для робiтникiв гостину. Обжинковий «вiниць» приносила спецiально oбрана жницями з-помiж себе дiвчина. «Обжинки» толокою на Бойкiвщинi вiдбувалися урочисто: з музикою й танцями. Натомiсть селянин, який косив овес силами власноi сiм’i, сам плiв «вiниць» i йшов додому, причепивши його до коси. Обжинковий вiнок бойки зберiгали в сiнях чи бiля iкон у хатi. У деяких селах побутував звичай ставити у вiнок страви пiд час Святоi вечерi, а на Йордан згодовувати його коровi.

Лемки на «дограбки» робили вiвсяний обжинковий вiнок. До панськоi господи його на головi несла дiвчина («молода»), поряд з якою була «дружка». За ними йшли чотири «свашки» (жiнки, з яких двi збирали збiжжя, а двi плели i прикрашали калиною вiнок) i парубок у товариствi «дружби», який нiс невеликий снiпок, прикрашений ягодами калини – «крiля» (короля). Дорогою женцi спiвали обжинковi пiснi. Обжинковий вiнок лемки не святили в церквi, лише витеребленi з нього зерна освячували на свято Степана (9 сiчня). На деяких лемкiвських теренах на «обжинки» («дожинки») з останнiх колоскiв жита чи пшеницi робили «хрест», прикрашений квiтами. Газдi, в якого вiдбувалися «обжинки», женцi несли з поля «вiнець» iз добiрних колоскiв цих злакових культур. Інколи газдi приносили не вiнок, а останнiй житнiй чи пшеничний снiп. Газда влаштовував женцям щедре частування i забаву з танцями.

Натомiсть на Гуцульщинi через переважання скотарства у структурi господарськоi дiяльностi жниварська обрядовiсть не набула чiткого вираження. Лiтнi «клаки» тут скликали здебiльшого для громадження сiна.

Взаемодопомога пiд час копання картоплi в Галичинi поширилася лише з ХІХ ст., а в ХХ ст. стала однiею iз найрозповсюдженiших у громадському побутi селян. Наприклад, на галицькiй частинi Волинi, щоб восени зiбрати врожай цiеi культури за один день, заможнiшi господарi скликали великi гурти людей, переважно молодих жiнок. За цю роботу вони влаштовували толочанам обiд i вечерю, а пiсля вечерi – забаву з обов’язковою присутнiстю музик. На Захiдному Подiллi «бараболi» копали у вереснi – жовтнi. Допомогти виконати цю роботу на дiлянку в десять «сотих» приходило до десяти осiб. Якщо ранiше картоплю викопували лопатами, то з другоi половини ХХ ст. поширилася практика виорювати ii з наступним вибиранням коренеплодiв толокою. Зазначимо, що на Надсяннi на толоках пiд час копання картоплi вдалося зафiксувати звичай плести вiнок з картопляноi гички, аналогiчний до обжинкового: «Бульбу як викопають, теж роблять гостину i теж плетуть вiнок: бульба, морква, прикрашають зiлльом. Тi бадилини з прутом зав’язують. І господар гостину робит. […] То зара таке е i колись таке було. То такий великий вiнок плетуть господарю на голову i спiвають пiснi коло того вiнка» (с. Оселя Яворiвського р-ну Львiвськоi обл.)[45 - Архiв ЛНУ iменi Івана Франка. Ф. Р-119. Оп. 17. Спр. 177-Е. Арк. 44.].

На Гуцульщинi iснувала взаемодопомога не лише пiд час збору врожаю фруктiв, а й пiд час iхньоi подальшоi обробки. «Толока на мармуляду» – виготовлення рiзновиду варення з яблук i груш, тривала цiлу нiч у хатi одного з толочан. «Мармуляда» готувалася з фруктiв, зiбраних толочанами спiльно, i призначалася для всiх учасникiв процесу – пiсля приготування ii дiлили.

На тих теренах Галичини, де було поширеним вирощування кукурудзи, вiдбувалися молодiжнi толоки пiд час ii чищення. Наприклад, на бойкiвсько-покутському пограниччi iх влаштовували в жовтнi. Робота полягала в чищеннi качанiв вiд «шульки» (кукурудзяного листя), деяку кiлькiсть якого залишали, щоб сплести качани в «коси» (спочатку iх просушували надворi на сонцi, потiм – перевiшували на горище). Вiдбувалися й молодiжнi толоки пiд час чищення бобiв, квасолi та гороху, зокрема, на Бойкiвщинi – «комашнi», «чистильники», у селах на межi Бойкiвщини i Покуття – «боболущики».

Поширеною була взаемодопомога пiд час заготiвлi на зиму капусти. Зазвичай, ii гуртове чищення та кришiння вiдбувалося за почерговим принципом у межах «куткiв» села в жовтнi – листопадi. Особливо яскравим воно було на теренах Бойкiвщини («капусту харити», «капусту рiзати», «чистильник», «комашня»), бойкiвсько-покутського пограниччя («чистилi», «сiкалi»), Надсяння («теребити капусту»). Господарi запрошували до себе на вечiр гурт молодi: дiвчата чистили капусту, а парубки сiкли ii (у минулому не за допомогою шаткiвниць, а використовуючи спецiальнi «сiкачi», тому ця робота була трудомiсткою). На Бойкiвщинi насiчену капусту набивали «головачом» у великi дiжки – «станви». Респонденти розповiдали, що «коли вже мали до кiнця засипати бочку, то вiвкали в неi – хлопець кричав у неi, щоб розсiл був файний, такий моцний, як голос» (с. Рiп’яна Старосамбiрського р-ну Львiвськоi обл.)[46 - Архiв ЛНУ iменi Івана Франка. Ф. Р-119. Оп. 17. Спр. 132-Е. Арк. 104–105.]. На Бойкiвщинi пiсля завершення гуртового чищення капусти молодь виготовляла «вiху» (букет iз квiтiв), пiсля чого трудовий характер толоки повнiстю витiсняв розважальний. Газди зазвичай частували толочан голубцями. Хлопцi, жартуючи, робили ляльку з ганчiр’я («хлопця»), яку дарували однiй iз дiвчат, ладкали. На Надсяннi «теребити капусту» запрошували здебiльшого жiнок старшого вiку. Проте сам процес заквашування капусти на цих теренах був таким самим, як i на Бойкiвщинi та бойкiвсько-покутському пограниччi: пiсля того, як капусту насiкли у велику дiжку («кадiб», «бочку»), чоловiки товкли ii спецiальним дерев’яним макогоном («довбушкою», «товкачкою», «товкачом»).

Пiзньою осiнню i взимку вiдбувалися толоки пiд час дертя гусячого чи качиного пiр’я на подушки i перини: жiнки чи дiвчата сiдали навколо столу, кожна брала собi купку пiр’я iз заздалегiдь приготовленого господинею мiшка, i вiдривала пух вiд рогового осердя. На Надсяннi, Бойкiвщинi, бойкiвсько-покутському та опiльсько-волинському пограниччях пiр’я дерли переважно гурти молодi. Цi роботи вiдбувалися зимою, вiд вечора до пiзньоi ночi. У селах контактноi зони Бойкiвщини i Покуття, а також Опiлля й галицькоi частини Волинi iх позначали термiном «пiродрахи». Кiлькiсть толочан на них становила близько двадцяти. Пiсля того, як молодь виконала роботу, господар влаштовував частування. На бойкiвсько-покутському пограниччi пiд час розважального етапу «пiродрах» дiвчата робили «косицi» з пiр’я, прикрашенi стрiчками, i дарували iх хлопцям. «Пiродрахи» вiдбувалися або пiд час Пилипiвського посту, або в М’ясницi. У першому варiантi традицiйну музику й танцi для толочан господарi влаштовували пiзнiше – пiсля закiнчення посту.

На Бойкiвщинi скликали гурти жiнок i пiд час скубання вовни. У селах, де сiяли багато льону та коноплi, жiнки допомагали одна однiй зiбрати цi культури. Пiд час тертя льону, що також вiдбувалося гуртом, спiвали пiснi, дiлилися новинами. Потiм господиня, якiй допомагали, влаштовувала гостину. Терли льон пiзньоi осенi, коли селяни вже виконали бiльшiсть сiльськогосподарських робiт. На Бойкiвщинi для обробки льону iснували спецiальнi прилади: «ламанки», «терлицi», «перетирачки». На лемкiвсько-бойкiвському пограниччi поширеною жiночою гуртовою роботою були «прядки» («вечорнички»): дiвчата сходилися до однiеi хати прясти. Прядiння вiдбувалося пiд спiви, розмови. Господарi хати, в якiй вiдбувалася ця гуртова робота, влаштовували дiвчатам частування.

Отже, як бачимо, звичаi трудовоi взаемодопомоги на теренах Галичини мали як загальноукраiнськi риси, так i локальнi особливостi, якi залежать вiд специфiки етнографiчних районiв чи пiдрайонiв у ii складi. Мiсцева специфiка цих звичаiв найчiткiше виражена в народнiй термiнологii, а також у рiзноманiтних аспектах iхнього трудового та обрядового етапiв.




Народне харчування Галичини. Андрiй Зюбровський


Традицiйна кухня в народознавствi е одним iз найважливiших етнодиференцiальних маркерiв. Тобто кожному народовi чи етнографiчнiй групi цього народу притаманнi певнi унiкальнi страви, особливостi iх приготування. На основi вказаних та iнших культурних особливостей (житло, одяг, дiалект) вiдбуваеться ендо- та екзоiдентифiкацiя етносу чи етнографiчноi групи.

Здавалося б, усе достатньо просто. Виходячи з написаного можна навiть дещо перефразувати давню приказку: «Ми е тi – залежно вiд того, що ми iмо». Однак iз народною кухнею Галичини все значно складнiше. Передовсiм, це пов’язано iз тим, що «Галичина» не е етнонiмом (на вiдмiну вiд, наприклад, Надсяння, Опiлля, Волинi чи Покуття), а, радше, полiтонiмом. Тобто нiколи не iснувало такоi етнографiчноi групи украiнцiв, як «галичани». Бiльше того, лише Схiдна Галичина була заселена украiнцями: на Захiднiй Галичинi домiнував польський етнос.

Так, Схiдна Галичина не е етнографiчно однорiдною. Вона територiально охоплюе такi етнографiчнi райони Украiни, як Опiлля, Надсяння, Бойкiвщина, Лемкiвщина, Гуцульщина, Покуття, Галицька Волинь, невелика частина Подiлля.

Описуючи особливостi народноi кулiнарii Галичини, врахую, передовсiм, що кожен iз перелiчених етнографiчних районiв у ii складi мав певнi культурнi особливостi. Вони були зумовленi рiвною мiрою як особливостями iсторичного розвитку, так i природно-клiматичними умовами. Зрозумiло, що, наприклад, на кам’янистих гiрських грунтах кращу врожайнiсть давали однi культури, а на пiщанистих землях Галицькоi Волинi (так зване Мале Полiсся) – iншi.

Звiсно, це знайшло свое вiдображення в особливостях народного харчування тiеi чи iншоi частини Галичини. Навiть бiльше, можна з успiхом розвiнчувати мiф про iснування «кулiнарii Галичини», адже такоi, як певноi типологiчноi системи, не iснувало.

Тодi, можливо, правильнiше було б писати про те, що «галицька кулiнарiя» е сумою всiх особливостей народного харчування етнографiчних груп украiнцiв, що проживали на територii Галичини? Однак за такого пiдходу виникае питання критерiю типологiзацii. Простiше кажучи: а якi ж страви вважати найбiльш характерними репрезентантами кулiнарii Галичини?

Питання насправдi важливе, адже навiть борщ, який е етно- маркером народного харчування украiнцiв, суттево вiдрiзнявся у бойкiв, покутян i волинян. Хоча в лiтературi можна вiднайти певнi спроби унiфiкувати поняття «галицький борщ». Так, у роботi Ольги Франко «Практична кухня» (1929 р.) умiщено такий рецепт цiеi страви: «Зварити м’ясний бульйон, процiдити його, додати до смаку борщового квасу, посолити i варити на повiльному вогнi. В готовий борщ витиснути сiк з червоного буряка, щоб вiн набув апетитного червоного кольору»[47 - Франко О. Ф. Практична кухня. Лiт. Опрацюв. Сенатович О. П.; Худож. Плесканко І. П. 2-ге вид. Львiв: Каменяр. 1992. С. 34 (238 с.; iл.)].

«Борщовий квас» готували так: червонi буряки нарiзали пластинками, заливали прохолодною водою i заквашували в посудинi, яку розмiщували у прохолодному неосвiтленому мiсцi. Пiсля зброджування буряки i рiдина набирали приемного кислого смаку, а рiдина – темно-червоного забарвлення.

Разом з тим наведений дослiдницею рецепт мае лише опосередкований стосунок до реалiй народного харчування населення Галичини. Адже, передовсiм, зазначу, що м’ясо селяни вживали вкрай рiдко: на календарнi свята, визначнi подii життевого циклу (весiлля, хрестини тощо) чи в перiод виснажливих польових робiт. Крiм того, наявнiсть м’яса у щоденному рацiонi залежала ще й вiд достатку окремо взятого господарства.

До того ж, зауважу, що в кожному етнографiчному районi, який входив до складу Галичини, були своi локальнi рецептури борщу. Показовим стосовно цього е опис приготування цiеi страви в останне десятилiття ХІХ ст. iз територii етнографiчного Покуття, наведений Володимиром Гнатюком: «Борщ буряковий варять трояко: а) Борщ з м’ясом: до борщу кидають кавалок м’яса, додають сирого червоного буряка, гриб i варять; борщ з м’ясом дае ся при всяких “оказиях”: прихниках, хрестинах, весiлю i т. д.; б) Борщ пiсний: заправляе ся пшоном, крупами i закришуе ся цибулею, петрушкою, солодкою капустою; в) Борщ пiсний до кулешi (замiсть молока); борщ закришуе ся петрушкою, цибулею, як що е, то грибами або пiдпеньками, а над то затовкуе ся часником i перчиться; iсь ся з кулешею; звичайно есть вiн дуже квасний»[48 - Гнатюк В. Народня пожива i спосiб ii приправи у схiднiй Галичинi. Материяли до украiнсько-руськоi етнольогii. Львiв: З друкарнi Наукового товариства iм. Шевченка, 1899. Т. І. С. 100 (С. 96–110).].

Подiбна строкатiсть рецептури побутувала й в iнших груп украiнського населення Галичини. Тож видаеться неможливим описати якийсь певний стандартизований варiант «галицького борщу». Щоправда, одну особливiсть цiеi страви в галичан все ж видiлю. Так, на територii дослiдження широкого поширення набувають так званi «питнi борщi» (попередньо описаний варiант «борщ пiсний до кулешi»): його консистенцiю не загущували крупами, капустою чи надлишком квашеного буряка; подавали до iнших страв – кашi, печеного пирога, вареникiв тощо.

Важливим компонентом народноi кулiнарii був хлiб. Вiн основа харчування не лише населення Галичини, а й усього украiнського етносу. Водночас ситуацiя з його видовим i сортовим складом, способом приготування та рецептурою в рiзних етнографiчних груп дослiджуваних теренiв е аналогiчною, як iз борщем. Адже, наприклад, у гiрському регiонi та в передгiр’i домiнувало в народному харчуваннi прiсне хлiбне печиво, а на рiвнинах – вчинений хлiб.

У рiзних етнографiчних районах територii Галичини побутували такi види i назви прiсного хлiбного печива:

1. Лемкiвщина: «ощипок», «адзимок», «адзимка», «паленя», «щипок», «осух», «пагач» iз вiвсяного, ячмiнного, вiвсяно-ячмiнного чи кукурудзяного борошна.

2. Бойкiвщина: «ощипок» – вiвсяний корж. Інодi, за способом виготовлення та споживання (ламали, «щипали», руками), його називали «паленя», «щипок», «углянка», «палене».

3. Гуцульщина: «корж», «малай» з кукурудзяного борошна (до початку ХІХ ст. «корж» пекли з вiвсяного борошна). Подекуди для випiкання прiсного хлiба гуцули змiшували житне борошно з кукурудзяним.

4. Покуття: ячмiнно-кукурдзяний «малай»; кукурудзяно-картопляний «мандебурченик», «боб’еник» з разового житнього борошна, «коржi» з пшеничного, ячмiнного та житнього борошна.

5. Пiдгiр’я: ячмiннi «коржi».

6. На Галицькiй Волинi пекли «паляницi пшеничнi, печенi на плитi, прiснi», «паляницi пшеничнi, печенi на плитi, на поташi», на теренах такоi частини Волинi, як Холмщина, – житнi «пiдпалки».

Тривале побутування на теренах Украiнських Карпат прiсного хлiба i його вiдносне розмаiття зумовлене природно-клiматичними умовами, через якi потрiбно було висiвати морозостiйкi культури (овес, ячмiнь), адже жито i пшениця, котрi потребували кращих грунтiв i менших точок екстремуму добових коливань температури, у цiй мiсцевостi давали низькi врожаi.

Смаковi та поживнi якостi хлiба горян були дуже низькими. К. Мошинський свого часу дав загальну характеристику таким виробам: «Прiсне печиво, дуже примiтивного виготовлення, коркоподiбне, з великою кiлькiстю води, запечене, з шорсткою поверхнею”[49 - Moszynski K. Kultura ludowa slowian. Krakоw: Polska Akademja Umiejentnosci, 1929. Cz. I: Kultura materjalna. S. 275 (710 s.)]. І. Франко писав, що бойкiвський прiсний хлiб для мешканцiв низин був синонiмом убогоi iжi; народознавець навiв такi характеристики цього печива: «твердий […], збитий як цегла, з виступаючими ячмiнними остями»[50 - Franko I., Roszkiewicz O. Obrzedy i piesni weselne ludu ruskiego we wsi Lolinie pow. Stryjskiego. Zbiоr wiadomosci do antropologii krajowеj. Krakоw, 1886. T. 10. S. 5 (S. 3–54).], «спечений з погано змеленоi муки, переважно твердий, як камiнь»[51 - Франко І. Етнографiчна експедицiя на Бойкiвщину. Зiбрання творiв: у 50-ти т. Киiв: Наукова думка, 1982. Т. 36: Лiтературно-критичнi працi (1905–1906). C. 84 (С. 68–99).]. Зрозумiло, що вживання такого печива негативно впливало на дiяльнiсть шлунково-кишкового тракту його консументiв. Стосовно цього І. Франко зауважував: «Треба, хiба що гострого гiрського повiтря та рухливого способу життя бойкiв, щоб перетравити цей хлiб».

Б. Грiнченко, покликаючись на В. Гнатюка, писав, що вiвсяне «паленя» (вид прiсного печива) могли пекти навiть не з борошна, а з борошноподiбноi сумiшi, виготовленоi у ступi: «У ступi стовче вовес, мiсит паленя i iст»[52 - Грiнченко Б. Д. Словарь украинскаго языка: в 4-х т. / Репринт. вид. за 1907–1909 рр. Киiв: Вид-во АН Украiнськоi РСР, 1959. Т. 3: О – П. С. 89 (506 с.).]. Можна лише уявляти собi якiсть хлiба, його смаковi якостi, якщо вiн був приготовлений iз сумiшi, схожоi на сучаснi вiвсянi пластiвцi, однак значно твердiшоi (позаяк зерно не пропарювалось).

Прiсне печиво, на вiдмiну вiд вчиненого хлiба, не було продуктом ферментованим, а тому органiзм значно гiрше сприймав i засвоював його (для полегшення перетравлення прiснi хлiбнi вироби споживали, зазвичай, iз кисломолочними продуктами. Такий стан ре- чей знайшов вiдображення в паремiях: «Голодному i вiвсяник добрий», «Вiвсяний хлiб, вербовi дрова – готова бiда»[53 - Гонтар Т. О. Харчування. Бойкiвщина: Історико-етнографiчне дослiдження / вiдп. ред. Ю. Г. Гошко. Киiв: Наукова думка, 1983. С. 150 (С. 149–156).]. Щоправда, на переднiвку чи в роки неврожаю горяни надзвичайно позитивно сприймали й такий хлiб. Наприклад, на Бойкiвщинi до 24 лютого (Обретiння) побутувала приказка: «Дiти вiд хлiба, а птахи до гнiзд»[54 - Кирчiв Р. Ф. Народнi вiрування i знання. Бойкiвщина: Історико-етнографiчне дослiдження / вiдп. ред. Г. Ю. Гошко. Киiв: Наукова думка, 1983. С. 219 (С. 207–221).], як узагальнення того факту, що напровеснi закiнчувались запаси хлiба.






Паляниця



Іншою була ситуацiя в районах iз традицiйним вирощуванням жита чи жита i пшеницi. На цих теренах прiснi «коржi» пекли тодi, коли до наступноi випiчки не вистарчало кислого хлiба.

Перехiд вiд кислого до прiсного печива для мешканцiв теренiв iз високими врожаями зернових вважався одним iз критерiiв «голоду», адже змушував пекти хлiб iз непридатних, на iхню думку, злакових. Так, на Волинi ячмiннi прiснi коржики («яшники») були недвозначним символом лихолiття: «Пекли [пiсля вiйни] цii ячники. Да з такими во остюками. З ячменю хлiб пекла. А воно, остюки, в язика позалазить!»[55 - Зюбровський А. Традицiйна основа випiкання хлiба на Рiвненщинi (за матерiалами польових дослiджень Гощанського та Острозького р-нiв Рiвненськоi обл. у липнi 2009 р.). Народознавчi Зошити. 2010. № 5–6. С. 776–783 (С. 480).]. Подiбнi народнi уявлення вiдображенi й у паремiях: «На пшеничний хлiб – масло, а на вiвсяний – голод»[56 - Прислiв’я та приказки: Природа. Господарська дiяльнiсть людини / упоряд. М. М. Пазяк; вiдп. ред. С. В. Мишанич. Киiв: Наукова думка, 1989. С. 312. (480 с.)]. Причому певнi види прiсного печива були синонiмом вiдвертого недоiдання в перiод недороду навiть у районах iз традицiйно домiнантним вживанням прiсного хлiба. М. Зубрицький, описуючи голод 1846 року на Бойкiвщинi, подав опис тих подiй словами одного селянина: «Дома добре наiвся, а пiшов до млина з узликом молоти; скоро змолов мiрку, зараз таки у млинi пiк двi углянки i iв. Тепер би не пiк углянки в млинi, хоть би i цiлий день нiчого не iв»[57 - Зубрицький М. «Тiснi роки». Причинки до iсторii Галичини 1846–1861 рр. Записки НТШ. Львiв, 1898. Т. ХХVI. С. 2. (С. 1–8).].

Практично повсюдно в украiнських горян випiкали прiсний хлiб iз домiшками картоплi. Його позначали вiдповiдним похiдним вiд термiна, яким окреслювали картоплю: «буляник», «бурчiник», «рiпляник», «бульбяник», «груляник», «бандуряник», «мандибурченик».

Як уже було зазначено, на рiвнинних територiях Галичини в народному харчуваннi однозначно домiнував вчинений хлiб. Його технологiя виготовлення була значно складнiшою, анiж прiсного, а поживна цiннiсть – вищою. Та й вiзуально вiн разюче вiдрiзнявся вiд прiсного. Формат розвiдки не дозволяе детально спинитись або хоча б побiжно розглянути методику приготування вчиненого печива. Проте на даний час в украiнському народознавствi е значна кiлькiсть аналiтичних дослiджень, присвячених цьому питанню[58 - Зюбровський А.В. Народнi традицii випiкання хлiба в украiнцiв наприкiнцi ХІХ – на початку ХХІ столiття (За матерiалами Пiвденно-Захiдного iсторико-етнографiчного регiону). Киiв: Наукова думка, 2018. 193 с.; iл.; Конопка В., Зюбровський А. «Вiд зернини до хлiбини»: семантико структурний аналiз хлiборобського побуту украiнцiв (на матерiалах Пiвденно-Захiдного iсторико-етнографiчного регiону). Львiв: Інститут народознавства НАН Украiни. 2018. 600 с.; iл.].

Основна ж моя думка полягае в такому: «хлiб» мешканцiв Карпат Украiни i, наприклад, Галицькоi Волинi вiдрiзнявся достатньо суттево, щоб констатувати неможливiсть встановити типологiчно единий варiант «галицького хлiба».

Те ж можна написати й про ще одну страву, яку стiйко асоцiюють з украiнським етносом, – вареники. На Галичинi вони вирiзнялись хiба що назвою. Тут iх називали «пирогами». В iншому, – нi рецептурно, нi складом начинки, – особливоi вiдмiнностi вiд решти украiнських земель не було. Вареники на дослiджуваних теренах виготовляли з пшеничного (рiдше – житнього) тiста. Начинка залежала вiд пори року i достатку господарства: сир, картопля, пшоняна, гречана, перлова кашi, макуха (терте насiння конопель), квашена капуста, яблука, сливи, грушi, черешнi, вишнi, м’ясо (передовсiм лiвер).

На мою думку, продовжувати перелiк страв та iхнiх рецептiв не мае змiсту. Адже, наприклад, страви, притаманнi населенню вузького ареалу, не асоцiюються з кулiнарiею Галичини. Як приклад, наведу сир бризу чи будз, якi широко вживали горяни. Проте цi страви аж нiяк не репрезентують харчування галичан загалом.






Яворiвський пирiг



Для того, щоб хоча б побiжно описати народну кухню Галичини, на мою думку, слiд застосувати методику «розпiзнання образiв». Не вдаючись у деталi цього пiдходу, зазначу, що основним засновком буде те, що народна кулiнарiя Галичини – це не сума всiх локальних страв та iхнiх рецептiв. Це, на мое глибоке переконання, лише окремi види iжi, при згадцi яких виникае стiйка асоцiацiя з «народним харчуванням Схiдноi Галичини».

Отже, серед таких страв чiльне мiсце займае так званий «яворiвський пирiг». Хоча, передовсiм, зазначу, що саме «яворiвським» його називають iз незрозумiлих причин, адже поширений вiн на значнiй частинi Галичини, а й далеко за межами Яворiвського району Львiвськоi областi.

Найпоширенiший рецепт цiеi страви е таким. У пшеничне вчинене тiсто загорталась начинка (у пропорцii обгортка / начинка приблизно вiд 1/4 до 1/6) i запiкалась у печi чи, згодом, духовцi. Начинкою слугувала сумiш вареноi товченоi картоплi та вiдвареноi гречаноi кашi. Іншi iнгредiенти додавали згiдно з iндивiдуальними смаками господинi та вподобань споживачiв. Серед них – сiль, перець, зелень, часник, морква тощо. Споживали «пирiг» як разом iз борщем чи iншими рiдкими стравами (замiсть хлiба), так i окремо – iз сметаною, грибною юшкою чи пiдливою («мачiнкою»). Інодi перед подачею його рiзали на шматки i дещо пiдсмажували на сковородi. «Пирiг», зазначу, очевидно, iснував як страва також ще до появи картоплi на територii Украiни – основою його начинки тодi могла слугувати рiпа.

Іншою стравою, яка стiйко асоцiюеться з Галичиною, е невеликi округлi пирiжки iз начинкою, якi називаються «пампухи» («пампушки»). Про давнiсть цього печива свiдчить, зокрема, те, що вони були атрибутом значноi кiлькостi обрядодiй свят зимового рiздвяно-новорiчного циклу.

Протягом ХХ столiття вкоренилось уявлення про те, що особливiстю рецептури галицьких «пампухiв» е те, що iх смажили, занурюючи в киплячу олiю. Однак, первiсно, очевидно, iх, як й iншi види хлiбних виробiв, пекли в печi. На доказ цього слугуе те, що олiя подекуди аж до середини ХХ ст. була достатньо вартiсним продуктом, а для смаження пампушок ii необхiдно було витратити достатньо велику кiлькiсть. Проте саме смажений в олii пампух став певним стереотипом рiздвяного стола Галичини (у Львовi та iнших мiстечках Галичини щорiчно взимку навiть вiдбуваються рiзнi Днi чи Свята пампуха).






Рiздвянi пампухи



Ще одним iз маркерiв, що окреслювали народне харчування Галичини, були копченi в диму м’яснi страви. Звiсно, такий спосiб консервацii бiлкових продуктiв тваринного походження був вiдомий на всiй територii Украiни, проте саме на дослiджуваних теренах вiн набрав найбiльшого поширення. Зокрема, на це звертае увагу й Іван Франко в розвiдцi «Моя вiтцiвська хата». Щоправда, слiд також зауважити, що галичани розглядали копчення («вудження») м’яса передовсiм як ефективний спосiб подовжити строк зберiгання дорогоцiнного продукту, а також акумулювання цiнного ресурсу для важливих перiодiв – свят чи важких польових робiт.

Асортимент конкретних виробiв був дуже широким: вiд окремих шматкiв м’яса («шпондер», «шинка»), до ковбас рiзного роду подрiбнення начинки – все залежало вiд достатку господарства. Інодi закопчували усю свинячу ногу iз стегном, однак це робили достатньо багатi господарi.

Наведений матерiал дае змогу зробити певнi висновки.

По-перше, галицька народна кухня е частиною загальноукраiнськоi народноi кулiнарii. Звiсно, вона мiстить певнi локальнi особливостi, проте розглядати ii не слiд як певне iзольоване чи вiдiрване вiд загальноукраiнського етнiчного масиву явище.

По-друге, народна кулiнарiя Галичини не е простою сумою страв, притаманних харчуванню сiльського населення тих чи iнших iсторико-етнографiчних районiв, якi е на ii територii. Говорячи про «галицьку кухню», слiд розумiти, що маеться на увазi радше «образ галицькоi кухнi», тобто певнi страви, iхнi термiнологiя i номiнацiя, якi в силу певних обставин, очевидно, i масмедiа стiйко асоцiюються з дослiджуваними територiями.

По-трете, у розвiдцi йшлося про харчування сiльського населення, позаяк харчування мiщан завжди було пiд впливом рiзних впливiв, перш за все, дифузiйно-асимiлятивних. Населення мiст достатньо легко запозичувало певнi страви в iнших етносiв (щоправда, такий процес був двостороннiм). Харчування мiщан Галичини потребуе окремого дослiдження, оскiльки часто воно було еклектичним поеднанням рiзноетнiчних культурних вкраплень. Крiм усього, мiщанська побутова культура завжди тяжiла до спрощення та унiфiкацii.




Бджiльництво Галичини. Уляна Мовна


Упродовж тисячолiть бджiльництво було важливим i шанованим заняттям украiнцiв Галичини. З початком XIX столiття утверджуеться статус бджiльництва як допомiжного, але досить важливого заняття мешканцiв Галичини, що перебувало у квiтучому станi. Ним займалося селянство i духовенство, деякi з них утримували до 100 вуликiв. Селяни плекали бджiл у колодах i дуплянках. Ще навiть у XIX ст. мед у краi мав важливе товарне значення, його експортували до Австрii, Чехii, Моравii, Польщi, Італii. Лише 1849 року за кордон було продано 16 тисяч центнерiв меду, вартiстю кiлька мiльйонiв гульденiв. Багато меду продавали i на мiсцевих ринках. У Львовi дiяли щоденнi базари, куди селяни з навколишнiх сiл привозили мед. У багатьох мiсцях iснували медоварнi. З метою подальшого вдосконалення цього виду господарськоi дiяльностi 1806 року в мiстi була вiдкрита спецiальна школа при кафедрi природничоi iсторii, практичноi геометрii з основами рiльництва Львiвського унiверситету, у якiй посаду викладача займав Мартiн Куральт i навчався вiдомий украiнський пасiчник, винахiдник дзвоноподiбного вулика Микола Вiтвицький.

Середина XIX столiття позначилася кризою галицького бджiльництва, причинами якоi стало довголiтне iснування бджолиноi десятини, невмiння селян рацiонально плекати бджiл, iхне масове знищення пiд час медозбору, розвиток екстенсивного рiльництва, засилля старих колодних вуликiв, що були гальмом на шляху розвою поступового бджiльництва. Пiсля широкоi суспiльноi дискусii громадська думка почала пошуки шляхiв виходу з кризи, що полягали в популяризацii на сторiнках перiодики конструктивно нових типiв вуликiв (Прокоповича, Вiтвицького, лiнiйного вулика Дзержона, слов’янського вулика Цесельського), поширеннi рацiональних пасiчницьких знань серед широких селянських верств, виданнi популярноi пасiчницькоi лiтератури (1855 року у Львовi вийшла у свiт перша пасiчницька книжка украiнськоi мовою Льва Трещакiвського); 1857-го в Перемишлянах розпочала роботу пасiчницька школа Юлiана Любiнецького – единий такого типу навчальний заклад в Європi, де викладали теоретичнi та практичнi методи працi в пасiцi. За час iснування (1857–1862) вона пiдготувала чимало передових пасiчникiв, якi понесли свiтло пасiчницького знання в широкi народнi маси.

Проведена робота дала вiдчутнi результати. Уже до кiнця XIX столiття рамковi вулики не були рiдкiстю в галицькiй пасiцi. У той час на авансцену пасiчницького життя Галичини вийшла когорта дiячiв, яка залишила помiтний слiд в iсторii галузi, – о. Іван Наумович («Катехизис пчеловодства», 1866), о. Микола Михалевич («Пасiка», 1877); Теофiл Цесельський, редактор часопису «Bartnik postepowy» (1875–1914) («Bartnictwo, czyli hodowla pszczоl dla zysku, oparta na nauce i wielostronnem doswiadczeniu», T. 1: Przyroda pszczоl, 1888; T. 2: Gospodarka w pasiece, 1901; «Miodosytnictwo, czyli sztuka przerabiania miodu i owocоw na napoje», 1890); о. Володимир Пилипчук («Практичний iлюстрований пiдручник пасiчництва», 1913); Іван Марцинкiв [ «Наш улей Галицький (слов’янський) i рацiональна господарка в нiм», 1912].

У Львовi почала виходити профiльна пасiчницька перiодика – «Bartnik Postepowy», сторiнка «Наше пасiчництво» у «Господарськiй Часописi». А 1914 року в Тернополi засновано журнал «Украiнський пасiчник»; 1909-го у Львовi була утворена Пасiчницька секцiя крайового господарського товариства «Сiльський Господар» як професiйне об’еднання пасiчникiв Галичини. Їi завданням було дбати про iнтереси пасiчникiв, допомагати в iхнiй органiзацii шляхом створення пасiчницьких секцiй при гуртках товариства, сприяти накопиченню матерiальних засобiв у веденнi пасiчницькоi працi, слiдкувати за розвитком пасiчництва i скеровувати його у правильне русло, пропагувати пасiчницькi видання, спiвпрацювати з пасiчницькою кооперацiею, допомагати у збутi продуктiв пасiчництва, влаштовувати виставки, конкурси, покази, пасiчницькi курси, реферати, поширювати культуру медодайних рослин.






О. Смiх-Шаткiвський. Батькова пасiка. 1933 р. Олiя



Наприкiнцi XIX – на початку XX ст. бджiльництво, давно втративши промисловий характер, розглядалося селянами як допомiжне заняття. Як свiдчить перепис 1880 року, у Галичинi нараховувалося 296 тисяч бджолосiмей. Мед виготовлявся переважно на продаж у невеликiй кiлькостi. Так, за даними австрiйського мiнiстерства рiльництва, 1900 року у краi виробили лише 2 540 центнерiв меду. На початку минулого столiття торгiвля продуктами бджiльництва, зокрема медом, була зосереджена в руках евреiв, якi iздили по селах i за безцiнь восени скуповували мед у селян, а навеснi перепродували його вдвiчi-втричi дорожче як на внутрiшньому, так i на зовнiшньому ринках.

У другiй половинi XIX – на початку XX ст. на територii Галичини спiвiснували та змiнювали один одного у хронологiчнiй послiдовностi рiзнi види дорамкових (колода, дуплянка, сапетка) i рамкових (слов’яни, украiнськi лежаки, Дадани) вуликiв, що виробилися пасiчниками у процесi багатовiкового виробничого досвiду. Довбанi вулики виготовляли з колод дубiв, букiв, лип, смерек, ялин, верб, тополь. Їх у народi називали «кадуби», «колоди», «кругляки», «пнi». Такий вулик, установлений вертикально на пiдставцi з каменю чи дерева, називався «стояком»; траплявся тип вулика, нахиленого пiд певним кутом – «лежак». У серединi XIX ст. повсюдно в Галичинi побутували колоди-стояки, висотою 65–155 см, шириною 30–60 см. На початку XX ст. уже переважали колоди вiдносно невеликих розмiрiв – заввишки 60–70 см, завширшки 20–50 см. У колодi прокручували отвiр для вильоту комах («отвiр», «вилiтач», «воронку», «затвiр»). Для крiплення вощини вище вiд вiдльотка встановлювали навхрест щаблi. Внизу над самим дном зроблено отвiр iз засувкою, потрiбний для чищення вулика i вибирання меду. Зверху колоду накривали солом’яним або дерев’яним двосхилим дашком чи кружком, що затикався збоку трьома кiлками. До колод, середину яких творила конусоподiбна порожнина, вкладали кiлька перекладин-планок («бильця», «стiбки», «патички»), до яких бджоли крiпили вощину. Інодi вулик складався з двох частин розколеноi колоди, яку скрiплювали обручами. Традицiйнi колоднi вулики масово проicнували в селянських пасiках Галичини (Гуцульщина, Бойкiвщина, Лемкiвщина, Покуття, Опiлля) до перших десятилiть XX ст. включно.

Дуплянка – примiтивний нерозбiрний вулик, сильно наближений до природних умов (дупла дерева), без дна, типу бочки. Пiд нею можна було робити пiдставки чи викопувати ями, а низом заглянути всередину i переконатись у достатку корму для бджiл. Тому iх iнодi називали «безденками» i встановлювали лише вертикально. У Галичинi побутували дуплянки, видовбанi з порохнявого дуплистого обрубка, найчастiше верби, рiдше липи, висотою 60–100 см, шириною 40–60 см. Льотки («прорiзи») розташовувалися з одного боку – у нижнiй частинi або посерединi, пiд якими часто робили поличку, щоб бджолам було легше входити до вулика. Вкладенi у довбаний вулик поперечки давали кома- хам основу для закрiплення вощини. Зверху дуплянку на- кривали солом’яним, дерев’яним дашком або круглою накривкою. Дуплянки були ма- сово поширенi наприкiнцi XIX ст., у деяких мiсцевостях переважали в 1910–1920-х рр.






Вулик-дуплянка з Лемкiвщини. Музей народного будiвництва у Сяноку. 2013 р. Фото автора



Поряд з колодами i дуплянками, для плекання бджiл мешканцi краю використовували солом’янi вулики, званi «кошиками», «солом’яниками» або «сапетками». Уже до сере- дини XIX ст. цi вулики стали до- волi поширеними на теренах Галичини, як на це вказуе вiдомий тогочасний пасiчник i громадський дiяч о. Л. Трещакiвський. Солом’янi кошi добре «прийнялися» в середовищi селян-пасiчникiв, оскiльки були значно дешевшими вiд колод, а також зручнiшими при обслуговуваннi. Кожен селянин мав у власному господарствi сировину для виготовлення «солом’яникiв». Вистачало лише зробити з паличок вiдповiдну форму, виплести довгу косу iз житньоi соломи – i можна було приступати до виробництва коша. Для плетiння використовували вербову кору, лозу або шпагат. Брали пучок соломи, стискали лiвою рукою, а правою обвивали шпагатом, роблячи спiральний валок. Звивши косу, котра, зiгнута у коло, утворювала круг потрiбного дiаметра, пришивали ii початок до кiнця. З допомогою шила протикали отвiр для шпагату i сильно притягали, щоб один звiй якнайщiльнiше прилягав до другого. Пiсля дворазового обкручування i прошиття краi пiдносилися щораз вище, аж до отримання потрiбноi форми, пiсля чого вели перевесло так, щоб стiнки наростали у виглядi валка. Дно пришивали до стiнок, залишаючи «кошик» знизу. Вилiт для бджiл витинали ножем у днi.

На теренах Гуцульщини, Бойкiвщини i Покуття переважали «солом’яники» круглоi форми, а Лемкiвщини – цилiндричноi. У середньому товщина стiнки становила 5–6 см, висота 70–100 см, ширина 60 см. Побутування кошiв таких розмiрiв зафiксовано нами в селах Задубрiвцi, Стецева, Снятинського р-ну, с. Росохач Городенкiвського р-ну, с. Живачiв Тлумацького р-ну, смт Делятин Надвiрнянського р-ну, селах Яворiв i Брустури Косiвського р-ну Івано-Франкiвськоi областi.

Кошi-безденки належно виконували своi функцii в перiод екстенсивного ведення бджiльництва. Із запровадженням рацiональних методiв утримання бджiл вони стали гальмом на шляху подальшоi еволюцii вуликiв. Кошi мали кiлька основних вад: iх не можна було розбирати, що утруднювало докладний огляд бджолиного гнiзда; у цих вуликах важко було пiдсадити нову матку в разi ii втрати чи замiни; нелегко було розпiзнати появу хвороб. Мед i вiск вибирали з кошiв, знищуючи комах. Та все ж солом’янi вулики збереглися на селянських пасiках деяких мiсцевостей аж до кiнця 1930-х рокiв.

Вулик Дзержона – перехiдний тип мiж нерозбiрними (колоди, дуплянки, сапетки) i рамковими вуликами, сконструйовано Яном Дзержоном 1859 року в Сiлезii. З його винаходом з’явилася можливiсть розбору й огляду бджолиного гнiзда. У ньому, на вiдмiну вiд пiзнiших рамкових вуликiв, замiсть звичайних рамок мiстилися лише верхнi планки (снози), до яких бджоли прикрiплювали верхню частину щiльника, а iншi краi прикрiплялися ними до стiнок вулика. Оглянути гнiздо вулика i витягнути планку з медом можна було, попередньо вiддiливши щiльники ножем вiд бокових стiнок, що викликало великi незручностi. На теренах Гуцульщини (с. Пiстинь Косiвського р-ну, м. Надвiрна Івано-Франкiвськоi областi), Покуття (с. Печенiжин Коломийського р-ну Івано-Франкiвськоi областi) i Лемкiвщини вулики Дзержона («гержони») поширилися наприкiнцi XIX – на початку XX ст. Для вильоту комах вони були обладнанi «вiкном», а бiля нього розташовувалась «поличка», по якiй пересувалися бджоли.

Загальнi збори галицького пасiчницько-городничого товариства у Львовi 1875 року ухвалили рiшення про прийняття i поширення серед пасiчникiв рамкового вулика, названого «вуликом товариства», «вуликом Цесельського», а згодом слов’янським, оскiльки вiн отримав визнання в сусiднiх слов’янських народiв. Це був перший у краi прямокутноi форми рамковий вулик-стояк iз довгими вузькими рамками (64 х 24 см), якi служили основою для будiвництва вощини i значно полегшували працю пасiчника. Вiн складався з корпусу i двосхилого даху. Стандартна рамка – 480 х 220 мм. Глибина вулика розрахована на десять рамок.

«Слов’яни» у селянських пасiках Галичини почали з’являтися з кiнця XIX ст., але особливого поширення набули на початку XX ст. То був найрозповсюдженiший тип рамкового вулика в селян-пасiчникiв. Слов’янськi вулики пасiчники переважно виготовляли власноруч з дерева (липи, тополi, осики, верби, ялини, смереки) або соломи. Технiка виробництва солом’яних вуликiв слов’янського типу була такою: дерев’яний каркас обплiтали скрученими iз соломи матами, стискали iх пресом i зшивали дротом або шпагатом. Інодi такий вулик ще обмазували зверху i всерединi глиною, змiшаною з половою. Стiнки солом’яних вуликiв мали до 7–8 см товщини; вони були дуже теплими взимку i прохолодними влiтку. Їхньою вадою була недовговiчнiсть – вулики швидко псували мишi. Окрiм того, у вуликiв-слов’ян iснувала та незручнiсть, що вхiд до них вiв збоку, тому, щоб подивитися до бджiл, пасiчниковi потрiбно було вийняти всi рамки. Кiлькiсть рамок у вуликах, виготовлених пасiчниками власноручно, могла коливатися вiд шести до 20-ти.

Подекуди слов’янськi вулики проiснували в пасiках до 1940–1950-х рр., а iнодi й 1970-х рр. (с. Тухолька Сколiвського р-ну, смт Добромиль Старосамбiрського р-ну Львiвськоi областi, села Пiстинь i Рожнiв Косiвського р-ну, с. Бiлi Ослави Надвiрнянського р-ну, села Серафинцi i Копачинцi Городенкiвського р-ну, села Бринь i Тенетники Галицького р-ну Івано-Франкiвськоi областi, с. Мала Плавуча Козiвського р-ну, с. Беримiвцi Зборiвського р-ну Тернопiльськоi областi).

Крiм одинарних («поединчих»), у бджолярiв побутували вулики на двi («двояки») та чотири («чвораки») бджолосiм’i зi спiльними двома чи чотирма стiнками, що економило будiвельний матерiал (м. Снятин, села Городниця, Передiвання i Вiльхiвцi Городенкiвського р-ну, с. Жабокруки Тлумацького р-ну, с. Перекоси Калуського р-ну, с. Рiчка Косiвського р-ну Івано-Франкiвськоi областi). Оригiнальним явищем була пасiка на 120 слов’янських вуликiв Василя Петричука зi с. Бабин Косiвського р-ну у 1930-х рр. Його вулики на вiсiм i 12 бджолосiмей мали висоту 2–3 м i були виконанi у виглядi архiтектурних форм: гуцульськоi хати, багатоповерховоi хати, церков iз заломами даху.






Слов’янський вулик на 4 бджолосiм’i. Пасiка св. Миколая у с. Кобаки Косiвського р-ну Івано-Франкiвськоi областi. 2013 р. Фото автора



Украiнськi лежаки – горизонтальнi вулики з вузько-високою рамкою (435 х 300 мм) були ухваленi на I з’iздi пасiчникiв Украiни, що вiдбувся 1918 року в Киевi. На територiю Галичини украiнськi лежаки, якi в народi називали «сторцаками», оскiльки iхньою особливiстю була наявнiсть вузько-високоi стандартноi рамки, повернутоi на 90°, масово проникли у 20–30-х рр. XX ст. (с. Задубрiвцi Снятинського р-ну, села Копачинцi, Торговиця, Вiкно, Серафинцi i Незвисько Городенкiвського р-ну, с. Петрiв Тлумацького р-ну, с. Мислiв Калуського р-ну Івано-Франкiвськоi областi). Цi вулики на одну чи двi бджолосiм’i мали переважно 12 рамок. Пасiчники вiдгукувались про них як про зручних для роботи, з хорошим доступом до гнiзда комах, до яких дивилися зверху. Украiнський лежак виготовляли з дощок товщиною 25 мм i додатково обшивали зi всiх бокiв товстими солом’яними матами.

Одночасно з украiнським лежаком на I з’iздi пасiчникiв Украiни було прийнято стандарт вертикального однокорпусного вулика Дадана з низько-широкою рамкою (300 х 435 мм). У вулику вмiщалося 20 рамок, були чотири заставнi дошки, засувка для вiчка i поличка для бджiл. Доступ до гнiзда бджiл був зручний, оскiльки вхiд був зверху. У Галичинi (Покуття i Гуцульщина) даданiвськi вулики, якi в народi ще називали «американи» (iх сконструював американський бджоляр Шарль Дадан), поширилися у 20–30-х рр. XX ст. У с. Джурiв Снятинського р-ну Івано-Франкiвськоi областi ми зафiксували функцiонування наприкiнцi 90-х рр. XX ст. солом’яних Даданiв. Цi вулики виготовляли iз житньоi соломи, прошпареноi над вогнем i плетеноi на спецiальному верстатi, яку зшивали шпагатом. Зверху оббивали 20-мiлiметровими дощечками. Вулики стояли на пiдставцi; льоток робили у днi, засувку виготовляли з дiркованоi бляхи. Усередину йшли широкi даданiвськi рамки.

В украiнцiв Галичини столiттями виробився багатий виробничий досвiд плекання бджiл. Найбiльш поширеною була порода середньоевропейськоi сiроi бджоли, з неi особливо видiлялася карпатська бджола, яка наприкiнцi XIX ст. займала домiнуюче становище. Наприкiнцi XIX – на початку XX ст. у пасiках гуцулiв (смт Верховина, села Зелена i Криворiвня Верховинського р-ну, с. Брустури Косiвського р-ну) з’явилися iталiйськi бджоли («iталiенки», «волоськi», «желтобрушки»).

Турбота про бджiл розпочиналася з розташування пасiки на присадибi – у садках чи городах поблизу хат i господарських будiвель, у сусiдствi сiножатей, левад iз рiчками. Наявнiсть дерев була одним з найважливiших чинникiв при виборi мiсця для пасiки. Разом з тим потрiбно було обрати пiд пасiку помiрно сонячне мiсце, аби до вуликiв проникало свiтло i тепло; тому iх переважно ставили на пiвденному схилi, льотками до пiвдня чи сходу. Пасiку намагалися розташувати в тихому спокiйному, зручному для бджiл, затишному вiд вiтру мiсцi, далеко вiд дороги чи iншого джерела шуму, з водою поблизу. Вулики розставляли в один або кiлька рядiв чи без дотримання певного порядку. У першому варiантi вiдстань мiж рядами становила не менше нiж 3 м, а мiж вуликами – не менше нiж 1 м. Інший спосiб розмiщення пасiки – вулики ставили в ряд i накривали спiльним дашком або встановлювали як «прибiк» до стiни хати чи господарського примiщення.

Поряд iз розмiщенням вуликiв на вiдкритому повiтрi, на Гуцульщинi, Бойкiвщинi та Опiллi побутували i закритi пасiки, в яких стацiонували вулики. Для кiнця XIX ст. були характернi «пасiки», якi зводили iз семи-восьми стiн. Зверху споруду накривали дахом, а всерединi був «прозiр» – некрите мiсце, «яким мухи на пашу ходе». Така пасiка iз с. Замагорiв Верховинського р-ну експонуеться в Музеi народноi архiтектури та побуту у Львовi. Це невелика будiвля, шириною 3, висотою 1,5 i довжиною 8 м, зрубно-каркасноi конструкцii. Стiни зведенi зi смерекових плениць. Оригiнальною конструкцiею вiдрiзняеться двосхилий дах пiд дранкою – на висотi 1 м вiд стiн влаштовано вирiз, призначений для вильоту бджiл. Усерединi пiд стiнами, накритими дашком, установленi вулики. Мiж iхнiми рядами утворюеться простiр (1,5 х 6 м), який забезпечуе зручний вилiт комахам i роботi пасiчника. Майже подiбний тип пасiки зафiксовано в с. Криворiвня Верховинського р-ну. Близькою до описаноi будiвлi, що нагадувала замкнутi двори (гражди), е бойкiвська пасiка з с. Кузьминець Рожнятiвського р-ну Івано-Франкiвськоi областi (1920 р.). Тепер вона Львiвському скан- сенi. Закритi пасiки зрубноi конструкцii (чотири- i шестикутнi у планi) у 1930-х рр. побутували i на Опiллi (села Мала Горожанка, Красiв Миколаiвського р-ну Львiвськоi областi).

Робота на пасiцi вимагала використання необхiдного пасiчницького приладдя. До складу iнвентарю, потрiбного при доглядi за бджолами, належали засоби захисту пасiчника (сiтки, димарi) пристосування для збирання роiв (помпи, пера, рiйницi). Засоби захисту пасiчника пiд час проведення ним потрiбних манiпуляцiй на пасiцi (при розборi бджолиного гнiзда з метою перегляду чи вибирання меду) подiляються на пристроi для охорони вiдкритих дiлянок тiла вiд укусiв бджiл i пiдкурювання iх димом. Здавна ефективним засобом захисту вiд бджолиного жала вважалася сiтка, яка захищала обличчя. Найпростiша лицева сiтка («ситко») – дротяне сито, обшите полотном або мiшковиною, яке одягали на голову; ii в Галичинi використовували повсюдно. Побутували дротянi сiтки й iншоi форми. Так, у с. Яворiв Косiвського р-ну ми виявили опуклу овальну сiтку (35 х 26 см), що нитками пришита до полотнища з густоi мiшковини, довжиною 56 см. У поодиноких випадках вдалося зафiксувати використання волосяних (плетених iз кiнського волосся), квадратноi форми саморобних сiток, якi затягалися пiд шиею шнурком, iз пришитим ззаду капюшоном з бiлого полотна – архаiчнiших, нiж дротянi (с. Джурiв Снятинського р-ну, с. Передiвання Городенкiвського р-ну). Лише на Бойкiвщинi побутували сiтки з полотна, якi натягали на каркас з луба (здертоi кори молодих дерев) смереки (с. Тухля Сколiвського р-ну, села Розлуч i Яблунiв Туркiвського р-ну Львiвськоi областi). На початку XX ст. великого розповсюдження набув iнший тип пристрою для захисту обличчя – саморобний солом’яний (полотняний) капелюх-сiтка, на який спереду надягали дротяну або полотняну сiтку. Наприкiнцi 1930-х рокiв у пасiчникiв дослiджуваного терену з’явився капелюх-сiтка фабричного виробництва.






Вулик у виглядi хати роботи В. Петричука з с. Бабин Косiвського р-ну Івано-Франкiвськоi областi. Нинi перебувае на пасiцi св. Миколая у с. Кобаки. 2013 р. Фото автора



У засобах для пiдкурювання бджiл основна роль вiдводилася диму, який вiдганяе бджiл у глибину вулика, зменшуючи iхню агресивнiсть. Практикувалося два способи отримання диму: шляхом вiдкритого горiння i горiння матерiалу в закритому просторi. Суть першого полягала в тому, що запалювали в руцi туго скручену тканину або шматок порохна («порохня», «головенька») чи губки (висушене плодове тiло гриба-трутовика) з дерева, якi добре займалися i давали не полум’я, а лише дим. Подекуди (с. Яворiв Косiвського р-ну, села Задубрiвцi i Стецева Снятинського р-ну) пiдкурювали бджiл запаленою губкою i порохном на глинянiй пiдставцi, яку пiдставляли до вулика i дмухали ротом. Цей дуже архаiчний i примiтивний спосiб пiдкурювання бджiл гуцули використовували у 20–30-х рр., а в селах Бiлi Ослави Надвiрнянського р-ну i Микуличин Яремчанськоi мiськради ще навiть у 40-х рр. XX столiття.

До засобiв для отримання диму, в яких горiння вiдбувалося у закритому просторi, належали димарi, якi отримали рiзнi назви («димар», «димач», «димник», «дмухало», «коменок», «курж», «кадило», «пiдкурач»). Так, на Покуттi (с. Передiвання Городенкiвського р-ну, села Перлiвцi i Козина Галицького р-ну), Лемкiвщинi (Сяноцький повiт) та Опiллi (Львiвщина) зафiксовано побутування традицiйних керамiчних пiдкурювачiв у виглядi горшкiв i дзбанкiв з отворами для виходу диму. З кiнця XIX ст. у Галичинi вiдомi димарi з механiчним роздмухуванням вогню, що вiдзначалися бiльшою ефективнiстю дii. У селянських пасiках обстежуваного терену димарi почали з’являтися i поступово поширюватися на початку XX ст. Це були переважно саморобнi пристроi у виглядi гладунця, який часто виготовляли з бляхи, мiдноi гiльзи чи переробленого протигазу часiв Першоi свiтовоi вiйни, з мiхом зi шкiри на дерев’яних дощечках. У 1920–1930-х рр. набули розповсюдження фабричнi димарi, що складалися з цилiндричного корпусу з вiдкидним верхом i шкiряного мiху, за допомогою якого пiдтримували горiння палива i спрямовували струмiнь диму в потрiбне мiсце.

Невiд’емним компонентом пасiчницького приладдя була помпа («сикавка») – пристосування, яким скроплювали привитi на деревах i втiкаючi роi. На територii Галичини використовувались помпи домашнього виробництва пасiчникiв – рiзних розмiрiв, з конструктивно незначними вiдмiнностями, дiя яких грунтувалася на принципi поршня. За матерiалом виробництва iх класифiкуемо на дерев’янi, бляшанi i комбiнованi. Так, на Коломийщинi наприкiнцi XIX – на початку XX ст. поширення набули великих розмiрiв дерев’янi «сикавки», уявлення про якi дае екземпляр, що зберiгаеться у фондах Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини i Покуття iм. Й. Кобринського. Це пристрiй, довжиною 104 см, який складаеться з двох частин – круглого полiрованого цилiндричного корпусу (довжиною 85 см) iз наскрiзним продовгастим отвором (дiаметром 7 см) i поршня з ручкою (довжиною 19 см) на одному кiнцi i полотняним ущiльнювачем на другому. Дерев’янi помпи виготовляли переважно з бузини («бзини») (Sambucus nigra L.), а також бузка звичайного («базника») (Syringa vulgaris L.). На територii сучасних Снятинського, Городенкiвського, Тлумацького, Калуського, Галицького, Тисменицького i Надвiрнянського районiв Івано-Франкiвськоi областi зафiксовано побутування саморобних бляшаних «сикавок». Це були пристроi завдовжки 50–140 см. Денце залiзноi трубки закривали пробкою з отвором; в останнiй вставляли бляшаний поршень iз дiркою, на одному кiнцi якого навивали клоччя. Спорадично використовували i бляшанi помпи фабричного виробництва, а також комбiнованi, що складались iз залiзноi трубки з денцем i дерев’яного поршня з гумою, яким набирали воду.

Необхiдним атрибутом пасiки було пристосування для знiмання бджолиноi сiм’i з мiсця привою в перiод роiння i перенесення ii на мiсце стацiонарного перебування (у вулик), вiдоме як рiйниця. Пасiчники Галичини для збирання роiв використовували як спецiально виготовленi з цiею метою рiйницi, так i рiзноманiтне полiфункцiональне приладдя (кошики, вiдра, «коновки»). Наприкiнцi XIX – на початку XX ст. на територii дослiдження побутували рiзнi види саморобних рiйниць, якi виготовляли iз соломи, лубу, дерева. Одним iз поширених типiв на Гуцульщинi, Лемкiвщинi, Покуттi, Бойкiвщинi, Надсяннi була солом’яна рiйниця («кошиль», «кош», «опалка»), плетена спiральною технiкою. Із соломи виготовляли довгий спiральний валок (кiску), для скрiплення спiраль обплiтали пасмами лика чи лозою. Спiральна технiка плетiння обумовлювала округлу форму рiйницi, яка нагадувала перекинутий зрiзаний широкий конус, тобто вiдро, емнiстю до 15 л. За свiдченням iнформаторiв, покутськi та бойкiвськi бджолярi здавна користувалися рiйницями з лубу (переважно липи, рiдше горiха) – «коробами», «коробками», «лубом» (села Бортники, Братишiв, Петрiв i Живачiв Тлумацького р-ну, с. Завiй Калуського р-ну, с. Павлiвка Тисменицького р-ну, села Козина i Тенетники Галицького р-ну Івано-Франкiвськоi областi, смт Добромиль Старосамбiрського р-ну, с. Тухля Сколiвського р-ну, с. Нижне Висоцьке Туркiвського р-ну Львiвськоi областi). Це були круглi коробки з дощаним дном i накривкою, якi збоку обшивали ликовою стрiчкою. Вони мали рiзний вмiст – вiд 7 до 12 л. Зафiксований зразок iз с. Петрiв мав довжину 31 см, ширину 25 см, висоту 35 см, а по зовнiшньому контуру охоплював 96 см. З розповсюдженням рамкових вуликiв пасiчницький iнвентар для знiмання роiв поповнився рiйницями чотиригранноi форми з дощок, фанери або товстого паперу, в якi вставляли рамки з медом, щоб привабити рiй. Це були скриньки з бiчною стiнкою на засувцi, в якiй зроблено льоток. Останнiй закривала тонка дротяна сiтка. По обох боках рiйницi були отвори для вентиляцii. До скриньки прикрiплявся шнурок, за допомогою якого ii чiпляли на дерево. Побутування описаних рiйниць зафiксовано в усiй Галичинi (Покуття, Гуцульщина, Лемкiвщина, Бойкiвщина, Опiлля).

Приладдям, завдяки якому можливе ефективне отримання меду, були пасiчницькi ножi та медогонки. Данi етнографiчних обстежень дозволяють видiлити на територii Галичини два типи пасiчницьких ножiв залежно вiд системи вулика, в якому вони застосовувались. Хронологiчно давнiшим е довгий нiж, один кiнець якого загнутий пiд прямим кутом, а другий – долотоподiбно загострений. Серед пасiчникiв вiн вiдомий як «правий нiж», «нiж на патичку» (с. Трiйця Снятинського р-ну, с. Яворiв Косiвського р-ну). Цим ножем користувалися в нерозбiрних вуликах; зачепивши зiгнутим кiнцем щiльники, iх пiднiмали догори, потiм повертали нiж на 90° i пiдрубували за потреби. Протилежним кiнцем ножа вiдрiзали соти вiд стiнок вулика. «Кривий» нiж (на вiдмiну вiд «правого») – продукт бiльш пiзнього перiоду, що набув поширення наприкiнцi XIX – на початку XX ст. Вiн мав довжину до 30 см, загострене з обох бокiв лезо, дерев’яну ручку. Лезо ножа було двiчi загнуте пiд прямим кутом (на зразок мулярськоi кельнi), що полегшувало розпечатування щiльникiв i зрiзування трутовоi черви в рамкових вуликах, оскiльки рiвним ножем це зробити неможливо.

До складу пасiчницького iнвентарю належить також медогонка – пристрiй для здобуття меду зi щiльникiв, не руйнуючи iх. Принцип дii медогонки грунтуеться на використаннi вiдцентровоi сили. Основнi складовi пристрою – центрифуга (коловорот) iз хрестовиною для рамок на рухомiй основi та корпус, у якому вона розмiщуеться. У середовищi сiльських пасiчникiв Галичини медогонка, винайдена в Чехii ще 1865 року, освоюеться лише з настанням XX ст. У практицi ведення пасiчницького господарства переважно застосовувались медогонки власноi конструкцii та виробництва. У ходi наукових експедицiй з’ясовано, що конструктивно цiкавi та оригiнальнi медокачки, що походять iз першоi половини минулого столiття (виготовленi представниками старшоi генерацii бджолярiв власноручно або ще iхнiми предками), збереглися практично до наших днiв.

Зiбраний польовий етнографiчний матерiал дае змогу видiлити на територii Галичини побутування трьох типiв медогонок, якi подiляють на кiлька локальних варiантiв. Перший тип був найпростiшим – вiсь крутили рукою. До нього належав рiзновид, що набув поширення на Гуцульщинi (села Бабин, Брустури, Пiстинь i Старi Кути Косiвського р-ну, с. Зарiччя Надвiрнянського р-ну) – медогонка бондарноi роботи. Усередину бочки вставляли коловорот, що складався з дерев’яного стержня («вiсь», «веретено»), який приводився в рух рукою, i хрестовини для рамок. Щоб у процесi обертання рамки не випадали, хрестовину по контуру обтягали дротяною сiткою чи основували нитками. У стiнцi бочки на самому днi був влаштований отвiр, через який отриманий мед переливали до пiдставленого начиння. Покутський варiант медогонки на одну рамку (с. Рожнiв Косiвського р-ну, с. Передiвання Городенкiвського р-ну, села Бортники, Братишiв i Петрiв Тлумацького р-ну, села Перлiвцi i Бринь Галицького р-ну) мав вигляд дерев’яного стержня («палка», «вiсь») з металевими насадками, нижнiй кiнець якого закрiплювали в землi, а верхнiй зусиллям руки обертався довкола осi. До стержня за допомогою завiс прикрiплювали напiвопуклий дерев’яний або бляшаний корпус («скриньку») з дротяною сiткою, всерединi якого помiщалася рамка. Мед збирався внизу корпусу у спецiальнiй заглибинi («жолобцi»). Оригiнальнiстю вiдзначалася медогонка з с. Довпотiв Калуського р-ну, у якiй замiсть металевоi скриньки з рамкою, прикрiплена тканина до бляшаного жолобка, куди стiкав мед.

У другому типi видiлимо два пiдтипи: коловорот обертають за допомогою шнурка, що закручуеться на осi, – дерев’яний «слупок» з прикрiпленим на завiсах дерев’яним корпусом (с. Городниця Городенкiвського р-ну) i дерев’яна чи бляшана бочка (с. Бiлi Ослави Надвiрнянського р-ну, Городенкiвський i Тлумацький р-ни Івано-Франкiвськоi областi, Сколiвський, Туркiвський i Старосамбiрський р-ни Львiвськоi областi); коловорот обертають ручкою, насадженою на вiсь, – «коритце», прикрiплене на дерев’яному стержнi (с. Джурiв Снятинського р-ну, с. Яворiв Косiвського р-ну).

Технiчно досконалiшими (тип 3) та ефективнiшими були медогонки, встановленi в дерев’яному чи бляшаному корпусi, у яких вiсь оберталася ручкою за допомогою приводiв (трансмiсiя). Привiд утворювали два – менше («трибок») i бiльше («точило») гладкi колiщатка, з’еднанi мiж собою шкiряним пасом або зубцями токарноi роботи (шестернi); на «точило» насаджувалася ручка, з допомогою якоi пристрiй приводився в рух.

Залежно вiд клiматичних умов i сили бджолиноi сiм’i в конкретному роцi медозбiр вiдбувався вiд одного до трьох разiв, починаючи з травня (коли вибирали травневий мед) i до серпня. Найчастiше мед брали двiчi – у кiнцi травня – на початку червня та в липнi. Дехто вибирав мед лише один раз – в червнi або липнi, згiдно з народним прислiв’ям: «До Івана, то для пана, а по Іванi – вже для панi» (бджоли) та «До Іллi наш мед, а по Іллi – бджолиний». Медозбiр мiг вiдбуватися i в три прийоми – у кiнцi травня-червнi, липнi та останнiй раз у серпнi (на Спаса), погоджуючись з народною приповiдкою: «До Спасiвки бджола робить на пана, а пiсля Спасiвки – на себе».

Поширеною практикою у галицьких бджолярiв було важити перед медозбором солом’янi вулики та дуплянки; окремi з них досягали 50–60 кг. Ознакою, яка вказувала на те, що мед дозрiв i його можна вибирати, було запечатування щiльникiв бджолами. Якщо рамка була запечатана вiд половини до 2/3, то мед вважався вистояним i придатним до споживання. Дозрiлий мед мав включати не бiльше нiж 16–18 % води, решту ж займала глюкоза.

Украiнцi здавна добували бджолиний мед, закурюючи комах. Приступаючи до вибирання меду в дорамкових вуликах i не вмiючи iнакше до нього дiстатися, селяни-пасiчники Галичини у другiй половини XIX ст. переважно закурювали бджiл насмерть. У пам’ятi старшоi генерацii бджолярiв донинi збереглися спогади-вiдголоски про закурювання (видушування) бджiл при вибираннi меду в минулому.

«Окур», або як його ще називали в народi «вогонь проти мух», активно застосовували бойкiвськi пасiчники (с. Ясень Рожнятiвського р-ну Івано-Франкiвськоi областi, с. Тухолька Сколiвського р-ну Львiвськоi областi). Вулик-безденник помiщали над бочкою, куди потрапляли щiльники разом iз бджолою та ii надбанням, пiдрiзанi ножем-сiкачем. На Покуттi, господарюючи в умовах роебiйноi системи, у вiчко вулика пiдставляли розжаренi вуглини (грань) iз шматком сiрки, яка горiла ядучим яскравим полум’ям i знищувала бджiл; так заради меду знищували половину пасiки. Викурювали бджiл iз колод за допомогою сiрки й гуцули – комах викидали у воду, а гнiздо розбирали i помiщали в корито. З порожнього вулика вибирали хрестовину лемки, вощину з медом викроювали «кравачем» – великим ножем у дерев’яному рукiв’i, а бджiл, якi зосталися у нiй, змiтали руками.

Наприкiнцi XIX ст. гуцули вже умiли вибирати мед з дорамкових вуликiв, не знищуючи при цьому бджiл. Використовуваний ними спосiб вiдбору полягав ось у чому: з вулика знiмали вiчко i наверх ставили порожнiй вулик, з вкладеним куснем вощини з медом. Через острiвець пiдкурювали бджiл, аби не жалили, i вони пiдходили вгору до порожнього вулика; тодi закривали його i годували в ньому комах протягом двох днiв. Згодом вiдкривали вулик i випускали бджiл на волю, а з нижнього вибирали мед. Подiбним способом користувалися покутськi пасiчники – переганяли комах з одного кадуба в iнший, знявши накривку; з першого вiдразу вибирали мед – вирiзали ножем кiлька сот, залишаючи потрiбну для зимiвлi комах кiлькiсть меду, зазвичай, по очко.

До винайдення i поширення медогонок у Галичинi iснувало три способи вибирання меду – стискування руками, за допомогою саморобних пресiв i витоплювання щiльникiв; цi способи застосовувались як поодинцi, так i в комбiнацii один з одним. Найпримiтивнiшим i найпоширенiшим методом одержання меду з вощини було ii стискання вручну до пiдставленого начиння. Гуцули пiд час стискування вощини з отриманого меду вiдразу вибирали комах; згодом мед процiджували. Як важчий, вiн опускався донизу, бруд i домiшки – догори, де iх збирали ложкою. Інодi спочатку видавлювали в руках вощину, а тодi клали ii в горня, нагрiвали, унаслiдок чого з неi виходило решту меду. Інколи перед стискуванням вощину з медом нагрiвали в печi. Подекуди мед, який спочатку нагрiли, видавлювали через полотняну хустину («катран», «верiтка», «полотнета») – мед проходив крiзь полотно i стiкав до пiдставленого начиння, а вощина залишалася.

Бiльш ефективний спосiб, при застосуваннi якого отримували бiльше меду, – видавлювання за допомогою найпростiшого механiчного пристрою. На Покуттi зафiксовано побутування двох типiв пристроiв для видушування меду – пресiв. Перший складався з двох колод, скрiплених мiж собою на одному кiнцi залiзним ланцюгом. Нижня колода, яка лежала на двох брусах («пiльгах»), мала отвiр, куди вмiщували спецiально пошитий полотняний мiшечок iз вощиною («мiховина», «рукавець»). Верхня колода була обладнана поршнем-«ковбком», який своею вагою витискав мед iз вощини; його збирали до пiдставленоi посудини. Застосовували тут i дерев’яний стацiонарний прес iз вертикальним гвинтом – «на шрубу», який своею конструкцiею нагадував олiйний прес. На Гуцульщинi для видушування меду з вощини, яку вкладали у велику бочку («путину»), локально використовували «брай» – довгий i товстий буковий кiл, з одного боку гладко обтесаний, а з другого – з чотирма зубцями. На Бойкiвщинi зрiзаний над цебриком мед клали у пiч, де вiн топився; мед, як важчий, падав вниз, а вощина залишалася зверху. У бляхи, в яких пекли хлiб, клали мед iз вощиною на Гуцульщинi. Коли вiск розтопився, усе переливали у великий казан – вiск як легший опинявся нагорi, а важкий мед – внизу. Вiск застигав, його збирали, а мед залишався в посудинi.

Пасiчники зберiгали мед здебiльшого в дерев’яному i глиняному начиннi. У першому варiантi це були насамперед дерев’янi бочки з клепок iз дерев’яними або залiзними обручами, мiсткiстю вiд 20 до 200 л; вони iдеально надавалися для довготривалого зберiгання меду – легкi, мiцнi, дешевi, мед у них не псувався. Матерiалом для виготовлення бочок служила переважно липа, а також iншi породи м’якого дерева – ялиця, ялина, явiр, сосна, смерека, береза, осика, верба. Дехто допускав можливiсть зберiгання меду в ясеневих, букових i дубових бочках, але загальновiдомо, що останнi мають специфiчний запах, який мед легко вбирае, унаслiдок чого чорнiе i псуеться. Зверху бочки закривали накривкою – дерев’яним кружком; це робили пiсля того, як мед «видихався» (з нього випарувалася вода). Мед найдовше зберiгався в дерев’яному начиннi – липових i дубових бочках, «гелеченях» (маленьких бочiвках), «гарчиках», вiдрах («путнi», «коновки»), а також у глиняних глеках. Інодi мед зберiгали у склянiй тарi. Якщо мед мав стояти довгий час, його помiщали лише в сухе прохолодне мiсце, переважно в комору, рiдше – у льох. Тодi мед не псувався кiлька чи кiльканадцять рокiв.

XX столiття ознаменувалося новими прiоритетами й новими пiдходами до органiзацii пасiчницького життя Галичини. Важливими його подiями стали вiдновлення Пасiчницькоi секцii крайового господарського товариства «Сiльський Господар», професiйного часопису «Украiнський пасiчник» та утворення у Львовi першого украiнського пасiчницького кооперативу «Рiй», який започаткував становлення украiнського пасiчницького кооперативного руху.




Соцiальний статус чоловiка в селянськiй громадi Галичини Володимир Конопка



Життя чоловiка в Галичинi вiд народження до старостi супроводжували обряди, звичаi, регламентували писанi й неписанi правила. Вiн був складовою колективу, спочатку дитячого, потiм парубочого i наостанок одружених чоловiкiв. Для кожного чоловiка було важливим здобути та утримувати авторитет серед односельчан, часто внаслiдок цього страждали iнтереси членiв його сiм’i. Соцiальний i сiмейний статус чоловiка вiдрiзнявся, найвищий мав господар, глава сiм’i чи старший чоловiк, дiд, i зовсiм iншим вiн був у парубка чи неодруженого чоловiка, вдiвця. На це все накладалися i народнi уявлення про те, яким мае бути «iдеальний» чоловiк тiеi чи iншоi професii, виконуючи ту чи iншу роль у традицiйному селянському соцiумi.

Слiд пiдкреслити, що у традицiйнiй народнiй культурi рiзниця мiж жiнками i чоловiками була наперед визначеною. До середини ХХ столiття бiльшiсть ознак, такi як зовнiшнiсть, поведiнка, психологiя чи вибiр професii, вважалися незмiнними. Їх пов’язували iз статтю.

Для украiнського суспiльства до початку ХХ ст. притаманнi патрiархальнi установки, що знайшло свое вираження в системi взаемовiдносин усерединi громади. Насамперед це проявилося в таких аспектах, як урядування, взаемодопомога, судiвництво, колективнi об’еднання. Питання, важливi для всiеi громади, вирiшували на сходцi, однак право на остаточне рiшення мали тiльки чоловiки – «добрi господарi».




Хлопчик


Соцiальний статус чоловiка формувався вiд народження. У народних уявленнях надавали вагомого значення моменту зачаття, адже вiрили, що в майбутньому це безпосередньо впливало як на фiзичний розвиток, так i на психологiю (риси характеру) новонародженого. У фольклорних наративах iнформацiя про це здебiльшого стосуеться виняткових моментiв, адже, як дуже часто вiдзначали самi селяни, у пам’ять вкарбовуеться щось особливе, а не стандартне. Така ж ситуацiя iз практиками, пов’язаними iз зачаттям. До дiй спецiального (ритуального) характеру вдавалися тiльки в разi, якщо не було дiтей. Стандартизована вiдповiдь про зачаття: «Як Бог схоче дати, то дасть, а як не схоче, то не дасть», «То як Бог дасть», «Як мае бути, так буде», «Що Бог дае, то й то е»[59 - Конопка В. Формування гендерноi ролi чоловiка: дитинство, пiдлiтковий вiк (на матерiалах Подiлля). Народознавчi зошити. 2016. № 6. С. 1304.].

Формувати особистiсть майбутньоi людини розочинали ще на етапi планування i зачаття дитини. Були певнi правила, заборони щодо часу, мiсця, поз, рухiв тощо. В окремих мiсцевостях, за свiдченнями І. Ігнатенко, навiть були рецепти «роблення» здорових дiтей чи дитини бажаноi статi[60 - Ігнатенко І. Народнi ембрiологiчнi уявлення украiнцiв. Народна культура украiнцiв: життевий цикл людини: iсторико-етнологiчне дослiдження. Киiв, 2008. Т. 1. С. 6.]. Якщо ж потомства довго не було, вдавалися до iнших ритуальних дiй. Зокрема, важливого значення надавали бiнарнiй опозицii «правий / лiвий», яка в народнiй культурi слов’янських народiв тiсно пов’язана зi статтю: праве – чоловiче, лiве – жiноче. Побутувало вiрування, що хлопчикiв можна зачати на правому, а дiвчаток на лiвому боцi (Покуття). Достатньо поширеним було вiрування про те, що потрiбно класти пiд подушку чоловiчий одяг чи певнi iнструменти для того, щоб зачати хлопчика (Бойкiвщина, Гуцульщина, Покуття).

Галичани вiрили, що дитину можна випросити в Бога. Для цього здiйснювали паломництво до Рима, Єрусалима, Киево-Печерськоi чи Почаiвськоi лаври, з цiею ж метою вiдвiдували скит у с. Манява (Богородчанський р-н Івано-Франкiвська обл.).

Долю i майбутнiй соцiальний статус чоловiка, за народними вiруваннями, визначали дii з новонародженим вiдразу пiсля пологiв. Зокрема, сексуальну силу хлопчика, майбутнього чоловiка, визначала вiдстань, на якiй баба-повитуха вiдтинала пуповину. Загальнопоширеною була практика вiдтинання пуповини хлопчиковi на сокирi, щоб вiн у майбутньому був добрим господарем (Украiнськi Карпати). Наприкiнцi ХІХ ст. появився новий варiант, коли вiдтинали на книжцi для того, щоб хлопець був грамотним, добре вчився i в майбутньому здобув авторитет в односельчан не лише як добрий господар, а й людина, до якоi можна звернутися за порадою з багатьох питань. Спорадично, аби забезпечити дитинi «щасливу долю», плаценту хлопчика закопували пiд лавою, столом або пiд покуттю (Захiдне Подiлля, Покуття).

Вiдомими в Галичинi були випадки народження дитини в «сорочцi», – це коли дитина виходила на свiт у плодовiй оболонцi, яка не розiрвалася при народженнi. Коли дитина народжуеться в «сорочцi», то це вважали ознакою того, що в майбутньому вона буде щасливою. Засушену частину з цiеi «сорочки» зашивають в одяг новонародженого, i вона виконувала роль своерiдного оберега, який людина мае мати при собi до самоi смертi (Захiдне Подiлля).

Коли пуповина вiдсихае i вiдлiтае вiд новонародженого, то батьки ii ховають i зберiгають до певного вiку дитини (часто до семи рокiв), а потiм дають самому хлопчиковi розв’язати, адже вiрять, що це сприятиме фiзичному i розумовому розвитковi дитини.

Важливого значення надавали i першiй купелi дитини. Пiдбiр рослин для першоi купелi хлопчика дещо вiдрiзнявся вiд купелi дiвчинки. Хлопчикам до купелi клали iнструменти, щоб вони були вправними господарями, копiйки, щоб були багатими (повсюдно), олiвець, щоб добре вчилися грамоти. Коли дитину перший раз клали до колиски, то могли ставити туди певнi господарськi iнструменти, книгу тощо.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/raznoe-4340152/povsyakdenne-zhittya-galichan-u-xix-na-pochatku-xx-stolitty/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Див.: Голик Р. Культурна пам’ять i Схiдна Європа: писемна культура та формування суспiльних уявлень в Галичинi. Львiв, 2015. С. 274–275; The Wyth of Calicia / International Cultural Centre Wien Museum; idea for the exhibition J. Purchla, E. Brix. Krakоw, 2014. P. 87–119.




2


Грушевський М. Галичина i Украiна // Нацiоналiзм. Антологiя. Киiв, 2000. С. 180–187.




3


Проект «Украiна». Австрiйська Галичина / автор-упорядник М. Р. Литвин. Харкiв, 2016. С. 318–361.




4


Історiя Львова: у трьох томах / редкол.: Я. Ісаевич, М. Литвин, Ф. Стеблiй. Львiв, 2007. С. 326–332.




5


Уланов В. Галiция в ея прошлом и настоящем. Москва, 1917. С. 2–8.




6


Лагов В. Галичина. Ея история, природа, населенiе, багатства и достопримечательства. Петроград, 1915. С. 41–56.




7


Rudnickyj S. Ukraina, Land, und Volk. Eine gemieffssliche Landeskunde. Wien, 1916. S. 27–206.




8


Детальнiше див.: Красiвський О. Галичина в першiй чвертi ХХ ст. Проблема украiнсько-польських стосункiв. Львiв, 2000. 416 с.; Лисенко В. Галичина в концепцii польськоi месiанськоi вiзii. Емiнак. 2017. № 3. С. 19–24; Його ж. Галичина в месiанськiй вiзii Ю. Пiлсудського. Гранi. 2017. Т. 20. № 7. С. 34–39.




9


Вiнценз С. На високiй полонинi. Івано-Франкiвськ, 2011. С. 123–128.




10


Див.: Галичина: Етнiчна iсторiя / вiдп. ред. С. Макарчук. Львiв, 2008. С. 131–132; Його ж. Історико-полiтичне та етнографiчне районування Украiни: питання спiввiднесеностi. Народознавчi зошити. 2001. № 3. С. 389–394; Ястремська Т. Дiалектний простiр Галичини: говiрки украiнськоi мови. Украiнська мова в Галичинi: iсторичний вимiр. Львiв, 2011. С. 55–106.




11


Могитич І. Р. Типи та розвиток будiвель селянського двору. Народна архi- тектура Украiнських Карпат ХV – ХХ ст. Киiв: Наукова думка, 1987. С. 29.




12


Андрiевська Т. Традицiйне народне житло в с. Космач. Науковi записки. Музей народноi архiтектури та побуту у Львовi. Львiв, 1998. Вип. І. С.39.




13


Могитич Р. І, Кiщук Т. П. Садиба житло iнтер’ер. Гуцульщина: iсторико-етнографiчне дослiдження. Киiв: Наукова думка, 1987. С. 175.




14


Шухевич В. Гуцульщина / Передне слово Д. Ватаманюка; вступна стаття П. Арсенича. Верховина: [б. в.], 1997. Ч. 1–2. С. 138; Головацький Я. Подорож по Галицькiй та Угорськiй Русi, описана в листах до приятеля у Л. Подорожi в Украiнськi Карпати. Львiв: Каменяр, 1993. С. 50.




15


Головацкiй Я. Ф. Объясненiе этнографической карты Галичины, С?веро-восточной Угрiи и Буковины. Народныя п?сни Галицкой и Угорской Руси, собранныя Я. Ф. Головацкимъ. Москва: Изд. Имп. О-ва Истории и Древностей Рос. при Моск. Ун-те, 1878. Ч. 1. С. 693.




16


Данилюк А. Скарби народноi архiтектури Гуцульщини. Львiв: Логос, 2000. С. 38–39.




17


Вiнценз С. На високiй полонинi. (правда старовiку). Львiв: Червона калина, 1997. С. 35–38.




18


Франко І. Етнографiчна експедицiя на Бойкiвщину. Франко І. Зiбрання творiв: у 50 т. Киiв: Наукова думка, 1982. Т. 36. С. 118.




19


Могитич І. Р. Типи та розвиток будiвель селянського двору… С. 75.




20


Сiлецький Р., Сополига М. Двiр. Лемкiвщина: у 2-х т. Львiв: ІН НАН Украiни, 1999. Т. 1. С. 251; Сiлецький Р. Сiльське поселення та садиба в Украiнських Карпатах XIX–XX ст. Киiв: Наукова думка, 1994. С. 118.




21


Сивак В. Житло та його внутрiшне планування. Екстер’ер. Лемкiвщина: у 2-х т. Львiв: ІН НАН Украiни, 1999. Т. 1. С. 264–265.




22


Сивак В., Сополига М. Інтер’ер житла. Традицiйнi меблi. Лемкiвщина: у 2-х т. Львiв: ІН НАН Украiни, 1999. Т. 1. С. 278.




23


Космiна Т. В. Сiльське житло Подiлля (кiнець ХІХ – ХХ ст.): iсторико- етнографiчне дослiдження. Киiв: Наукова думка, 1980. С. 19–30.




24


Радович Р. Традицiйне житло Покуття: технiка i технологiя спорудження стiн (ХІХ – перша половина ХХ ст.). Плiсненськi старожитностi. Львiв: Растр-7, 2017. Вип. 2. С. 27–61.




25


Суть такоi конструкцii полягае в тому, що будiвля складаеться з двох незалежних у конструктивному планi одна вiд одноi частин: зрубу хати, перекритого стелею, i даху, який пiдтримуеться каркасною системою, встановленою бiля стiн. У такiй будiвлi, за потреби, стiни хати можна повнiстю розiбрати, не порушуючи даху i конструкцii, котра його пiдтримуе.




26


Радович Р. Етнографiчне районування народного житла пiвнiчно-захiдноi Галичини та пiвденного заходу Волинi. Етнiчна iсторiя народiв Європи: зб. наук. пр. Киiв, 2008. Вип. 25. С. 138–143.




27


Сивак В. П. Народнi меблi у селянському житлi Украiнських Карпат та Середнього Полiсся кiн. ХІХ – ХХ ст.: Тесана нерухома лава. Народознавчi зошити. 2015. № 5. С. 1087.




28


Сiлецький Р. Традицiйне селянське житло украiнцiв Галичини ХІХ – початку ХХ ст. Галичина: Етнiчна iсторiя. Львiв. 2008. С. 82.




29


Сивак В. П. Меблi у традицiйному iнтер’ерi народного житла Лемкiвщини (кiнець ХІХ – поч. ХХ ст.). Народознавчi зошити. 1995. № 4. С. 230–234.




30


Кiщук Т. П. Інтерер. Народна архiтектура Украiнських Карпат. Киiв, 1987. С. 113.




31


Мовна У. В. Традицiйне житло, господарськi та промисловi будiвлi украiнцiв Галичини у свiтлi львiвськоi преси. Народознавчi зошити. 1999. № 3. С. 403.




32


Франко І. Етнографiчна експедицiя на Бойкiвщину. Зiбрання творiв: у 50 т. Киiв, 1982. Т. 36. С. 84–85.




33


Strzetelska-Grunbergowa Z. Staromiejskie: ziemia I ludnosc. Lwоw, 1899. S. 431.




34


Бескид Ю. Матерiяльна культура Лемкiвщини. Торонто, 1972. С. 59–64.




35


Головацький Я. Подорож по Галицькiй та Угорськiй Русi. Подорожi в Украiнськi Карпати. Львiв, 1993. С. 26.




36


Керницький І. Стара хата. Новела. Локальна iсторiя. 2018. № 1. С. 86–88.




37


Архiв Львiвського нацiонального унiверситету iменi Івана Франка (далi – Архiв ЛНУ iменi Івана Франка). Ф. Р-119. Оп. 17. Спр. 364-Е. Арк. 2.




38


Архiв ЛНУ iменi Івана Франка. Ф. Р-119. Оп. 17. Спр. 368-Е. Арк. 40.




39


Архiв ЛНУ iменi Івана Франка. Ф. Р-119. Оп. 17. Спр. 366-Е. Арк. 28.




40


Архiв ЛНУ iменi Івана Франка. Ф. Р-119. Оп. 17. Спр. 132-Е. Арк. 24.




41


Архiв ЛНУ iменi Івана Франка. Ф. Р-119. Оп. 17. Спр. 364-Е. Арк. 10.




42


Архiв ЛНУ iменi Івана Франка. Ф. Р-119. Оп. 17. Спр. 366-Е. Арк. 12.




43


Архiв ЛНУ iменi Івана Франка. Ф. Р-119. Оп. 17. Спр. 177-Е. Арк. 57.




44


Архiв ЛНУ iменi Івана Франка. Ф. Р-119. Оп. 17. Спр. 364-Е. Арк. 22.




45


Архiв ЛНУ iменi Івана Франка. Ф. Р-119. Оп. 17. Спр. 177-Е. Арк. 44.




46


Архiв ЛНУ iменi Івана Франка. Ф. Р-119. Оп. 17. Спр. 132-Е. Арк. 104–105.




47


Франко О. Ф. Практична кухня. Лiт. Опрацюв. Сенатович О. П.; Худож. Плесканко І. П. 2-ге вид. Львiв: Каменяр. 1992. С. 34 (238 с.; iл.)




48


Гнатюк В. Народня пожива i спосiб ii приправи у схiднiй Галичинi. Материяли до украiнсько-руськоi етнольогii. Львiв: З друкарнi Наукового товариства iм. Шевченка, 1899. Т. І. С. 100 (С. 96–110).




49


Moszynski K. Kultura ludowa slowian. Krakоw: Polska Akademja Umiejentnosci, 1929. Cz. I: Kultura materjalna. S. 275 (710 s.)




50


Franko I., Roszkiewicz O. Obrzedy i piesni weselne ludu ruskiego we wsi Lolinie pow. Stryjskiego. Zbiоr wiadomosci do antropologii krajowеj. Krakоw, 1886. T. 10. S. 5 (S. 3–54).




51


Франко І. Етнографiчна експедицiя на Бойкiвщину. Зiбрання творiв: у 50-ти т. Киiв: Наукова думка, 1982. Т. 36: Лiтературно-критичнi працi (1905–1906). C. 84 (С. 68–99).




52


Грiнченко Б. Д. Словарь украинскаго языка: в 4-х т. / Репринт. вид. за 1907–1909 рр. Киiв: Вид-во АН Украiнськоi РСР, 1959. Т. 3: О – П. С. 89 (506 с.).




53


Гонтар Т. О. Харчування. Бойкiвщина: Історико-етнографiчне дослiдження / вiдп. ред. Ю. Г. Гошко. Киiв: Наукова думка, 1983. С. 150 (С. 149–156).




54


Кирчiв Р. Ф. Народнi вiрування i знання. Бойкiвщина: Історико-етнографiчне дослiдження / вiдп. ред. Г. Ю. Гошко. Киiв: Наукова думка, 1983. С. 219 (С. 207–221).




55


Зюбровський А. Традицiйна основа випiкання хлiба на Рiвненщинi (за матерiалами польових дослiджень Гощанського та Острозького р-нiв Рiвненськоi обл. у липнi 2009 р.). Народознавчi Зошити. 2010. № 5–6. С. 776–783 (С. 480).




56


Прислiв’я та приказки: Природа. Господарська дiяльнiсть людини / упоряд. М. М. Пазяк; вiдп. ред. С. В. Мишанич. Киiв: Наукова думка, 1989. С. 312. (480 с.)




57


Зубрицький М. «Тiснi роки». Причинки до iсторii Галичини 1846–1861 рр. Записки НТШ. Львiв, 1898. Т. ХХVI. С. 2. (С. 1–8).




58


Зюбровський А.В. Народнi традицii випiкання хлiба в украiнцiв наприкiнцi ХІХ – на початку ХХІ столiття (За матерiалами Пiвденно-Захiдного iсторико-етнографiчного регiону). Киiв: Наукова думка, 2018. 193 с.; iл.; Конопка В., Зюбровський А. «Вiд зернини до хлiбини»: семантико структурний аналiз хлiборобського побуту украiнцiв (на матерiалах Пiвденно-Захiдного iсторико-етнографiчного регiону). Львiв: Інститут народознавства НАН Украiни. 2018. 600 с.; iл.




59


Конопка В. Формування гендерноi ролi чоловiка: дитинство, пiдлiтковий вiк (на матерiалах Подiлля). Народознавчi зошити. 2016. № 6. С. 1304.




60


Ігнатенко І. Народнi ембрiологiчнi уявлення украiнцiв. Народна культура украiнцiв: життевий цикл людини: iсторико-етнологiчне дослiдження. Киiв, 2008. Т. 1. С. 6.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения